"А ти бачив цю плящину невдовзі перед тим ураганом?"
"Так... Точніше, ні, якщо добре згадати. Вона стояла позаду ряду глечиків, добре схована, і я не перевіряв її щодня..."
"Отже, як ти кажеш, її могли викрасти ще задовго до цього урагану і ти б цього не помітив?"
"Тепер, коли я над цим замислююсь, авжеж, безперечно, так могло статися". [296]
"Або той твій новіцій міг викрасти її, а відтак скористатися ураганом, вчинити розгардіяш у твоєму господарстві і зумисне зоставити двері відчиненими".
Северин, схоже, сильно розхвилювався: "Звичайно. Ба більше, оце тепер я згадав — тоді мене дуже здивувало, що ураган, нехай і сильний, стільки всього поперевертав. Цілком може бути, що хтось скористався ураганом, щоб поперекидати все в кімнаті і наробити більшої шкоди, ніж міг причинити сильний вітер!"
"Хто був той новіцій?"
"Його звали Августином. Минулого року він помер — упав з риштувань, коли разом з іншими ченцями і челядниками чистив скульптури на фасаді церкви. Зрештою, якщо краще пригадати, він Христом Богом присягався, що перед бурею двері відчиненими не залишав. То я спересердя звинувачував його в цьому. Може, й справді він не був винен".
"Значить, про твою отруту знав ще хтось третій, можливо, набагато досвідченіший від твого новіція. Кому ти про неї розповідав?"
"От цього я геть не пам'ятаю. Звичайно, я розповів настоятелеві, бо мусив просити дозволу тримати в себе таку небезпечну речовину. І ще комусь, може, навіть у бібліотеці, бо я шукав гербарії, де б говорилося про неї".
"Але хіба ти не казав мені, що книги, корисні для твого мистецтва, тримаєш у себе?"
"Так, тримаю, і чимало, — відповів він, показуючи на кілька полиць в кутку кімнати, заповнених десятками фоліантів. — Але тоді я шукав деякі книги, яких у себе тримати не міг, мало того — Малахія вперто не хотів видавати їх мені, аж я мусив просити дозволу в настоятеля. — Він стишив голос, немов не хотів, щоб я почув його. — Розумієш, у якомусь невідомому місці бібліотеки зберігаються навіть чорнокнижницькі твори, книги чорної магії, рецепти диявольського чар-зілля. Мені дозволили переглянути деякі з них, бо була така потреба, і там я сподівався знайти опис тієї трутизни та її дії. Але марно".
"Отже, ти розповів про неї Малахії".
"Звичайно, йому теж, а може, навіть тому ж Бе-ренгарію, який йому допомагав. Але не варто робити поспішних [297] висновків: не пам'ятаю вже, може, коли я про це розповідав, там були й інші ченці, адже іноді у скрипторії буває чимало люду..."
"Я нікого не підозрюю. Я лиш намагаюся зрозуміти, що могло статися. В кожному разі, ти сказав, що випадок цей стався кілька років тому, і постає питання: невже хтось викрав отруту тоді, щоб використати її лиш через стільки часу? Це свідчило б про лиху волю, яка потаймиру довго плекала вбивчі наміри".
Северин перехрестився з виразом жаху на обличчі. "Хай Бог простить нас усіх!" — мовив він.
Більш нічого було сказати. Ми накрили Беренґарієве тіло, яке мали приготувати в останню путь.
Четвертого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Вільям примушує спершу Сальватора, а потім — келаря розповісти про своє минуле, Северин віднаходить украдені лінзи, Никола приносить нові, а Вільям шістьма очима береться розшифровувати рукопис Венанція
Ми саме виходили, коли ввійшов Малахія. Схоже, йому не дуже по мислі було бачити нас тут, і він відступив крок назад. Северин зсередини помітив його і сказав: "Ти до мене? Тобі треба..." І обірвав, зиркнувши на нас. Малахія зробив йому ледь помітний знак, немов кажучи: "Поговоримо пізніше..." Ми виходили, він входив, і всі троє ми опинилися разом у дверному проході. Малахія цілком непотрібно сказав:
"Я прийшов до брата-зілляра... У мене... у мене болить голова".
"То, певне, через затхле повітря в бібліотеці, — сказав йому Вільям тоном турботливого розуміння. — Приміщення здалося б обкурити".
Малахія ворухнув губами, немов хотів ще щось сказати, тоді зрікся свого наміру, схилив голову і ввійшов, а ми пішли собі. [298]
"Що йому треба від Северина?" — спитав я.
"Адсо, — нетерпляче сказав учитель, — навчися сам ворушити мізками. — Тоді змінив тему: — Тепер нам треба розпитати деяких людей. Принаймні, — додав він, оки-даючи поглядом дворище, — поки вони ще живі. До речі: відтепер нам слід добре вважати на те, що ми їмо і п'ємо. Бери завжди їжу зі спільної тарілки, а питво наливай з глечика, з якого вже пили інші. Після Беренґарія найбільше знаємо ми. Крім, звичайно, вбивці".
"Кого ж ви хочете зараз розпитати?"
"Адсо, — мовив Вільям, — ти вже зрозумів, що найцікавіші речі стаються тут вночі. Вночі гинуть люди, вночі хтось гуляє по скрипторії, вночі в ці мури приходять жінки... Тут є обитель денна і обитель нічна, причому нічна обитель, як це не сумно, викликає куди більший інтерес, ніж денна. Тому нас цікавить кожен, хто блукає тут ночами, включно, скажімо, з тим чоловіком, якого вчора ввечері ти бачив з дівчиною. Може, історія з дівчиною ніяк не стосується історії з трутизною, а може, й стосується. В кожному разі я зрозумів дещо про того вчорашнього чоловіка — то має бути хтось, хто чимало знає про нічне життя сього святого місця. І, про вовка промовка, онде він якраз іде".
І показав пальцем на Сальватора, який теж нас побачив. Я помітив, що він стишив крок, завагався, немов хотів уникнути нас, і зупинився, щоб повернути назад. Але то була лише мить. Очевидно, він зрозумів, що зустрічі не уникнути, і знов рушив з місця. Широко посміхаючись, він солодкавим голосом звернувся до нас зі своїм "benedicite"(1). He даючи йому закінчити, мій учитель різким тоном заговорив до нього.
"Ти знаєш, що завтра тут буде інквізиція?" — спитав він.
Схоже, Сальватора це зовсім не втішило. Ледь чутно він спитав: "А я що?"
"А тобі краще сказати правду мені, бо я твій друг, до того ж мінорит, як і ти колись, аніж говорити її завтра сам знаєш кому".
(1) Благословіть (лат.).
[299]
Від такого різкого натиску Сальватор, схоже, покинув будь-яку думку про опір. Він покірливо глянув на Вілья-ма, немов даючи йому зрозуміти, що готовий розповісти все, що той йому звелить.
"Цієї ночі в кухні була якась жінка. Хто був з нею?"