(1) Всяке живе створіння сумує після злягання (лат.). Цю фразу приписують Арістотелю або Ґалену.
[282]
Я підвівся, тремтячи, бо довго лежав на студеній кам'яній підлозі кухні, і тіло моє задубіло. Майже гарячково я одягнувся. І тут я помітив в кутку пакунок, який покинула дівчина, утікаючи. Я нахилився, щоб роздивитись, що це: то був якийсь згорток, замотаний у ганчірку, поцуплений, схоже, з кухні. Я розгорнув його, але і брак світла, і безформність цього предмета не дали мені відразу зрозуміти, що там всередині. Відтак я зрозумів: посеред згустків крові і клаптів в'ялого, білуватого м'яса перед моїми очима лежало мертве, але все ще трепетливе драглистим життям неживих нутрощів, помережане синюватими прожилками величезне серце.
Темна пелена заслала мені очі, кислувата слина заповнила рот. Я скрикнув і впав, наче той, хто нагло вмер(1).
Третього дня НІЧ,
де Адсо у сум 'ятті душі сповідається Вільямові і розмислює над функцією жінки у плані сотворення, але потім знаходить труп чоловіка
Я прийшов до тями, коли хтось кропив водою моє лице. То був брат Вільям, який, тримаючи у руці каганець, підкладав мені щось під голову.
"Що сталося, Адсо? — спитав він мене. — Ти що, ходиш вночі до кухні цупити тельбухи?"
'Див.: Дайте. Божественна комедія, Пекло, 5, 142.
[283]
Коротко кажучи, Вільям прокинувся, з якоїсь причини пішов шукати мене і, не знайшовши, запідозрив, що я пішов шукати пригод у бібліотеці. Підходячи до Вежі з боку кухні, він побачив, як з дверей вислизнула якась тінь і побігла у бік городу (то тікала геть дівчина, яка, мабуть, почула, що хтось надходить). Він хотів дізнатися, хто це, і пішов за нею, але вона (тобто та, хто для нього була тінню) попрямувала до зовнішніх мурів і щезла. Тоді Вільям — дослідивши околиці — пішов до кухні і знайшов там мене, непритомного.
Коли я, все ще переляканий, сказав йому про згорток з серцем, бурмочучи щось про новий злочин, він засміявся: "Адсо, та яка людина може мати таке велике серце? Це серце корови або бика, тут нині ж таки забили якусь скотину! Скажи радше, звідки воно у тебе?"
Тут, пригнічений докорами сумління, очманілий од великого страху, я вибухнув невтішним плачем і попрохав, щоб він уділив мені таїнство сповіді. Він погодився, і я розповів йому все, не приховуючи нічого.
Вислухав мене брат Вільям дуже серйозно, але дещо поблажливо. Коли я закінчив, він споважнів на виду і мовив: "Адсо, ти згрішив, це ясно, згрішив супроти заповіді, яка велить не блудити, і супроти твоїх обов'язків новіція. На твоє виправдання можна сказати, що ти опинився у становищі, коли занапастити себе міг би навіть отець пустині. Про жінку як причину спокуси багато говорить саме Святе письмо. Єкклезіаст каже про жінку, що її бесіда — немов палючий вогонь, а у Приповідках мовиться, що вона полює на цінну душу чоловіка(1), і навіть найсильніших приводила до згуби. І ще говорить Єкклезіаст: я дізнався, що жінка гіркіша від смерті, що її серце — тенета й петлі, а її руки — пута. А інші називали її посудиною диявола. Це ми з'ясували, любий Адсо, але я не можу повірити, що Бог захотів дати створеному світові таку нікчемну істоту, не обдарувавши її якоюсь чеснотою. І не можу не замислитися над тим фактом, що Він надав їй чимало привілеїв і переваг, серед яких виділяються три. Адже сотворив Він чоловіка у сім мерзеннім світі з болота, а жінку сотворив
(1) Прип 6, 26.
[284] пізніше, у раю і з шляхетного людського матеріалу. І сотворив її не з ніг чи нутрощів Адамового тіла, а з ребра. По-друге, Господь, бувши всемогутнім, міг би якимсь чудесним чином воплотитися прямо в чоловіка, а натомість Він вирішив замешкати в утробі білоглови, а це знак, що не така вже вона й нікчемна. І після воскресення Він явився саме жінці. А врешті, у царстві небеснім жоден чоловік не буде царем, але царицею буде жінка, яка ніколи не грішила. Отже, якщо Господь з такою увагою ставився до самої Єви і до її доньок, то чи справді осуду гідне те, що й нас приваблює краса і шляхетність сеї статі? Це значить, Адсо, що ти, звичайно, не повинен більше цього робити, одначе той факт, що ти уліг спокусі, не такий вже й ганебний. З другого боку, якщо чернець принаймні раз у своєму житті досвідчить тілесну пристрасть, то потім буде поблажливим і виявлятиме розуміння до грішників, яких має розрадити і потішити... отож, любий Адсо, не гоже бажати, аби щось подібне сталося, але й каратися надто не варто, якщо воно таки з тобою приключилося. Тому іди з Богом і закінчимо з цим. А щоб ти не думав забагато про те, що краще забути, якщо змога... — і мені здалося, що тут його голос затремтів, немов від якогось внутрішнього зворушення, — поміркуймо, що ж мають значити події цієї ночі. Хто ся дівчина і з ким вона тут стрічалася?"
"Цього я не знаю, я не бачив чоловіка, що був тут з нею", — мовив я.
"Гаразд, але з багатьох безсумнівних прикмет можна виснувати, хто він. Насамперед, він був старий і бридкий, такому дівчина віддається неохоче, особливо коли вона така вродлива, як ти кажеш, — хоча мені здається, любе моє цуценятко, що будь-який харч здався б тобі апетитним".
"Чому старий і бридкий?"
"Бо дівчина прийшла до нього не з кохання, а заради купки тельбухів. Нема сумніву, що то була дівчина з селища, і вона, мабуть, не вперше віддається якомусь розпусному ченцеві з нужди, отримуючи у винагороду якусь поживу для себе і своєї родини".
"Блудниця!" — жахнувшись, мовив я.
"Убога селянка, Адсо. З братами-сестрами, яких треба прогодувати. Яка, коли є змога, віддалася б з кохання, а [285] не задля вигоди. Що вона й зробила нині. Адже ти казав, що вона назвала тебе молодим і гарним, тому задарма, з кохання до тебе вона дала тобі те, що іншим дала б за коров'яче серце і шматок легенів. І так запишалася цим безкорисливим даром, який вона піднесла тобі, так ним окрилилася, що втекла, не взявши нічого взамін. Саме тому я мислю собі, що той чоловік, з яким вона тебе порівняла, не був ні молодим, ані гарним".
Зізнаюсь, що, попри все своє палке каяття, я відчув, що пояснення це сповнює мене солодкими гордощами, але промовчав і далі слухав учителя.