"Отже, було досягнуто гармонії між любов'ю до Бога і любов'ю до крамарства?"
"Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флаґеллан-тів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин..."
"То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому — олжа?" — розгублено спитав я.
"Усі мають свою правду, й усі улягають олжі".
"А ви, мосьпане, — вирвалось мені в бунтівничому пориві, — чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?"
Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: "Дивись, — сказав мені, — що ти бачиш?"
"Залізяка, трохи збільшена".
"Ну от, найбільше, що можна зробити, це краще придивитись".
"Але це та ж сама залізячка!"
"Венанціїв рукопис теж зостанеться тим самим рукописом, коли завдяки цій лінзі я прочитаю його. Але, можливо, прочитавши його, я краще пізнаю якусь частину істини. І завдяки цьому можна буде, сподіваюсь, хоч трохи поліпшити життя цієї обителі".
"Але ж цього мало!"
"У моїх словах більше істини, ніж тобі здається, Адсо. Не вперше я розповідаю тобі про Роджера Бекона. Може, то й не був наймудріший муж усіх часів, але мене завжди [230] дуже приваблювало те, що рушієм його любові до мудрості була надія. Бекон покладав надію на силу, потреби, духовну винахідливість посполитих. Він не був би справжнім францисканцем, якби не вважав, що устами вбогих, знедолених, неотес і неписьменних часто промовляє Наш Господь. Якби він міг пізнати братчиків зблизька, вони б зацікавили його куди більше, ніж провінціяли ордену. Посполиті обдаровані чимось більшим, ніж учені мужі, які надто часто забувають про все у пошуках універсальних законів. Посполиті мають безпосереднє знання поодиноких явищ. Але самого цього знання замало. Посполиті відчувають якусь свою істину, яка, може, правдивіша від істини учителів церкви, але потім розтринькують її в необміркованих вчинках. Що ж тоді робити? Допустити посполитих до науки? Надто легко або надто важко. Та й, зрештою, до якої науки? До абатової бібліотеки? Францисканські вчителі замислювались над цим. Великий Бо-навентура казав, що мудрі повинні доводити істину, со-криту в жестах посполитих, до концептуальної ясності..."
"Як це було на Перуджійській капітулі та у вченій пам'ятці Убертина, де заклики посполитих до убогості преобразились в богословські постанови", — мовив я.
"Так, але ти сам розумієш — усе це стається запізно, а коли таки стається, виявляється, що істина посполитих стала вже істиною могутніх, яка більше годиться для цісаря Людовіка, ніж для ченця убогого життя. Як черпати з досвіду посполитих, не збавляючи його, сказати б, дієвої сили, здатності перетворювати і покращувати свій світ? Це питання й ставив собі Бекон: "Quod enim laicali ruditate turgescit non habet effectum nisi fortuito(1)", — казав він. Досвід посполитих завжди виливається у щось дике і непередбачуване. "Sed opera sapientiae certa lege vallantur et in finem debitum efficaciter diriguntur(2)". Це значить, що навіть для виконання практичних завдань — механіка це чи рільництво, а чи міське врядування — конечне щось на кшталт богослов'я. Бекон вважав, що новим великим
(1) Бо те, що походить з невченого поспільства, може мати вплив хіба що волею випадку (лат.).
(2) А діло мудрості захищене твердим законом і завжди націлене на необхідну мету (лат.).
[23]1
ділом учених мужів має стати нова наука про природу і завдяки новим знанням про природні процеси вони зможуть дати раду тим засадничим потребам, які становлять невпорядковану, але по-своєму слушну і справедливу частину сподівань посполитих. Нова наука, нова природна магія. Одначе, на думку Бекона, у ділі цьому має головувати церква, але, гадаю, він вважав так тому, що в його часи спільноту кліриків ототожнювали зі спільнотою мудреців. Тепер все вже по-іншому, адже носії мудрості з'являються й поза монастирями та соборами і навіть поза університетами. Ось маємо приклад у цій країні: найбільший її філософ був не ченцем, а аптекарем(1). Я маю на увазі того флорентійця — ти, певно, чув про його поему — я її не читав, бо не розумію того наріччя, а судячи з того, що я про неї знаю, мені вона б навряд чи сподобалась, бо він фантазує про речі, дуже далекі від нашого досвіду. Але, гадаю, він вельми мудро писав про природу стихій та цілої вселенної і про державне правління, наскільки це взагалі дано нам зрозуміти. Оскільки нині ми з моїми друзями вважаємо, що уряджати закони для облаштування людського життя належить не церкві, а народному зібранню, я думаю, що в майбутньому спільнота вчених мужів ви-працює нове, людське богослов'я, яким є природна філософія і позитивна магія".
"Чудовий задум, — мовив я, — але хіба таке можливе?"
"Бекон у це вірив".
"А ви?"
"Я теж у це вірив. Але щоб вірити, треба мати певність, що правда по боці посполитих і що їм властиве єдине правильне знання — безпосереднє знання поодиноких явищ. А якщо вважати правильним лише безпосереднє знання поодиноких явищ, то хіба зможе наука дати лад універсальним законам і тлумачити їх так, щоб добра магія давала конкретні плоди?"
"От власне, — мовив я, — хіба вона це зможе?"
"Я вже й сам не знаю. В Оксфорді ми немало дискутували про це з моїм приятелем Вільямом з Оккама, який
(1) Мається на увазі Данте Аліґ'єрі, який належав до корпорації аптекарів.
[232]
зараз в Авіньйоні. Він зронив у мою душу зерно сумніву. Бо якщо слушне лиш безпосереднє знання поодиноких явищ, тоді важко довести твердження, що подібні причини мають подібні наслідки. Те саме тіло в одних обставинах може бути холодним або гарячим, солодким або гірким, вологим або сухим — а в інших обставинах ні. Як мені відкрити той універсальний зв'язок, який дає лад всьому, якщо я не можу й пальцем ворухнути, щоб не створити безлічі нових сутностей, адже ^ цим порухом змінюються всі просторові зв'язки між моїм пальцем і всіма іншими об'єктами? Ці зв'язки — це спосіб, яким мій розум сприймає стосунки між окремими сутностями, але звідкіля мені знати, чи справді спосіб цей універсальний і непорушний?"