Отаке-то діялось на світі, коли я — уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі — змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, аби спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи. Цим я й скористався, аби помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вони вирішили віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскерві-ля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так я став його писарем і учнем водночас, і ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, аби закарбувати їх у пам'яті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.
* * *
Мені було тоді невтямки, чого шукав брат Вільям, а як по правді, то й нині я сього не відаю, і, мабуть, не знав того навіть й він сам, адже рухала ним лише спрага істини і підозра — яку я завжди помічав у ньому, — що істина є чимось іншим, ніж те, що здається йому істиною тепер. У ті роки припоручені йому мирські повинності відірвали [32] його, мабуть, від його улюблених студій. Про посланниц-тво, довірене Вільямові, я нічого не знав упродовж цілої нашої подорожі, себто він зі мною про це не говорив. Якесь уявлення про істоту його завдання я зміг дістати лиш прислухаючись подеколи до бесід, які він провадив з настоятелями монастирів, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно я не знав нічого, аж поки ми не прибули до місця нашого призначення, про що буде ще мова далі. Ми вирушили на північ, але шлях наш був звивистим, і ми зупинялись у різних монастирях. Нам довелося звернути .на захід, сливе вздовж гірського пасма, який від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, дарма що наша остаточна мета була на сході. Ми спинялися у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але їхні синьйори були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдино-душною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові. Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні) пізнати свого нового учителя.
На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей — хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови — адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона в'яне й міняється, як польові квіти з настанням осені; то ж який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки — бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лише дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив'язуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у пам'яті, чию посмішку він ловить — і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.
У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті — діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах — розкошелюбство. Катон вчащає до лупанарів, а Лукрецій геть збабів. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у ті часи од свого учителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.
* * *
Отож фізична постать брата Вільяма притьмом привертала до себе погляд навіть геть неуважного спостерігача. Зростом він був трохи вищий від інших людей, а через сухорлявість здавався ще вищим. Очі він мав орлині, а погляд — пронизливий; загострений і дещо гачкуватий ніс надавав йому сторожкого виразу, який не сходив з його обличчя, хіба що у хвилини заціпеніння, про які ще буде мова. Підборіддя його теж свідчило про тверду волю, але довгобразе і ластате обличчя його — подібні обличчя я часто бачив в уродженців земель між Гібернією та Нортумбрією — вряди-годи зраджувало непевність і розгублення. З плином часу я зрозумів, що ця гадана його невпевненість насправді була лиш допитливістю, але тоді я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що раціональний дух не повинен її плекати, а живитись лиш істиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.
Мене, хлопчака, відразу вразили дивні віхті жовтявого волосся, що виставали йому з вух, і густі та біляві брови. Весен йому було, мабуть, з п'ятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною. [34]
Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як він годинами лежить колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним м'язом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстяг-ливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечому навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, мовляв, як різним буває слово, звернене до посполитих, ділячись на paidikoi, ephebikoi і gynaikei(1), так різним буває й зілля, і що гоже для старого францисканця, те не гоже для молодого бенедиктинця.