Більше я його не бачив. Багато пізніше я дізнався, що він помер під час великої пошесті, яка лютувала в Європі в середині цього століття. Я завжди молюся за те, щоб Бог прийняв його душу і простив численні чини гордині, до яких його штовхало інтелектуальне високодумство.
* * *
Через багато років, вже цілком зрілим мужем, за наказом мого настоятеля я мав нагоду здійснити подорож до Італії. Я не міг опертися спокусі і, вертаючись, зробив велике коло, щоб відвідати те, що зосталося від обителі.
Два селища на уступах гори знелюдніли, навколишні землі лежали перелогом. Я піднявся аж на колишнє дворище, і перед моїми очима, зволоженими слізьми, постало видовище спустошення і смерті.
З величавих споруд, які колись прикрашали це місце, зосталися розрізнені руїни, як це сталося з давніми поганськими пам'ятниками у Римі. Плющ укрив залишки мурів, колони, нечисленні архитрави, що залишились на своїх місцях. Повсюди росло дике зілля, і важко було вже зрозуміти, де колись був город і сад. Лиш кладовище легко було впізнати завдяки кільком могилкам, які все ще виглядали з землі. Єдиним знаком життя були хижі птахи, які полювали на ящірок та змій, котрі, немов василіски, таїлися між камінням або ковзали по мурах. Від порталу церкви залишилося лиш вкрите пліснявою румовище. Половина тимпану збереглася, і я побачив роздовбане негодою і заросле лишаєм ліве око Христа на престолі та частину лику лева.
Вежа, за винятком напіврозваленого південного муру, здавалось, все ще трималася, всупереч плинові часу. Дві зовнішні башти, які виходили на урвище, виглядали майже Неторкнутими, але вікна зяяли повсюди порожніми очни-Цями, з яких стікали в'язкі сльози напівзогнилих в'юнких [537] рослин. Всередині зруйновані витвори людського мистецтва перемішалися з витворами природи, а в більшій частині кухні погляд сягав відкритого неба, через проломи в покрівлі та у верхніх поверхах, звергнутих донизу, наче упалі ангели. Усе те, що не позеленіло від моху, все ще чорніло від кіптяви кількадесятирічної давнини.
Нишпорячи по румовищі, я знаходив подекуди клапті пергамену, які випали були зі скрипторію та з бібліотеки і витривали, наче скарби, зариті в землю; і я став підбирати їх, немов бажаючи зібрати докупи вирвані сторінки якоїсь книги. Тоді я помітив, що в одній із башт все ще височать хисткі, але майже неторкані гвинтові сходи, що вели у скрипторій. Видершись ними на схил руйновища, можна було дістатися на поверх, де була бібліотека: але тепер од неї лишилась хіба що галерея вздовж зовнішніх мурів, яка з кожного боку виходила у порожнечу.
При одному з мурів я побачив шафу, яка невідомо яким чудесним чином вистояла перед дією вогню, води, гниття та хробаччя. Всередині було ще кілька аркушів. Ще трохи клаптів пергаменту я знайшов, покопирсавшись у руйновищі внизу. Жалюгідним був сей мій здобуток, але я збирав його цілий день, немов ці disiecta membra бібліотеки мали передати мені якесь послання. Деякі шматки пергамену поблякли, на інших було видно тінь якогось зображення, іноді привид одного чи кількох слів. Часом я знаходив аркуші, на яких можна було прочитати цілі фрази, а ще частіше — майже неторкнуті палітурки, захищені тим, що колись було металевими скобами... Примари книжок, зовні на позір цілі, але цілковито випорожнені всередині; утім, іноді вигулькував шматок якоїсь сторінки, проступав зачин, назва...
Я зібрав усі реліквії, які тільки міг знайти, і наповнив ними два дорожні мішки, покинувши потрібні речі, аби лиш врятувати убогий сей скарб.
На зворотньому шляху до Мелька я годинами намагався вчитуватися у ці останки. Часто з якогось слова або решток мініатюри я впізнавав, що то за твір. Коли з часом до рук мені потрапляли інші списки цих книг, я вивчав їх з любов'ю, немов доля залишила мені це у спадщину, немов упізнавши в цій книзі давно знищений примірник, я [538] діставав виразний знак з небес, який говорив мені: tolle et lege(1). Врешті, завдяки моєму терплячому відтворенню пе-реді мною вималювалась своєрідна мала бібліотека, символ тієї великої, зниклої — бібліотека, складена з уривків, цитат, недописаних речень, фрагментів книжок.
* * *
Що більше я перечитую цей перелік, то дужче переконуюсь, що він не містить ніякого послання, бо породив його випадок. Та неповні сі сторінки супроводжували мене ціле життя, яке відтоді мені ще судилося прожити, і не раз я питав у них поради, як в оракула, і мислиться мені, що все те, що я написав на сих сторінках і що ти тепер читатимеш, мій незнаний читальнику, не є нічим іншим, як компіляцією, алегоричним кантом, величезним акростихом, який знов і знов мовить лиш те, що підказали мені сі фрагменти, і я вже навіть не відаю, чи то я оповідав досі про них, чи то вони глаголили моїми вустами. Але яка б з цих можностей не була істинна — що далі я сам собі оповідаю історію, яка з цього вийшла, то менше розумію, чи є у ній якийсь замисел, який виходив би за межі природної вервечки подій та часів, що в'яжуть їх між собою. Тяжко не відати сьому монахові ветхому на порозі смерті, чи послання, яке він тут списав, містить якийсь прихований смисл, а може, й не один, чи багато, а чи, може, не містить жодного.
Але ся моя неспроможність бачити породжена, мабуть, тією тінню, яку велика темрява, западаючи, відкидає на посивілий світ.
Est ubi gloria nunc Babylonia(2)? T де ж тепер торішній сніг(3)? Земля танцює танок смерті, іноді мені здається, що
(1) Бери і читай (лат.). Ось як св. Августин у своїй Сповіді оповідає про своє навернення: якось, будучи в пригніченому настрої, він почув голос, який сказав йому: "Бери і читай". Він відкрив навмання Біблію, прочитав слова з Рим 13,13-14, і душа його умиротворилася.
(2) Де тепер слава Вавилона? (Лат.) Цитата з поеми Бернарда Клю-нійського (XII ст.) "De contemptu mundi", гіркої сатири на занепад і зіпсутість церкви.
'Цитата з відомого вірша Франсуа Війона (1431-1463) (переклад Григорія Кочура).
[539]
Дунаєм пливуть кораблі, повні дурнів(1), націлені на темну землю.
Мені зостається хіба мовчати. О quam salubre, quam iucundum et suave est sedere in solitudine et tacere et loqui cum Deo!(2) Лаштуючися поєднатись зі своїм началом, я вже не думаю, що се Бог слави, про якого повідали мені старші мого чину, чи Бог радості, як почитали тодішні мінорити, а може, навіть і не Бог святобливості. Gott ist ein lautes Nichts, ihn riihrt kein Nun noch Hier...(3) Небавом я заглиблюсь в ту неозору пустиню, досконало рівну і безмежну, де воістину побожне серце знемагає од блаженства. Западуся в божественну темінь, у німу тишу і в несказанну цілість, і заникне всіляка однакість і відмінність, і в безодні сій затратить дух мій самого себе, і не знатиме ні однакого, ніже відмінного, ані іншого: і забудуться всі різниці, я ж бо занурюсь у просту основу всього, у німотну пустиню, де ніколи не було розмаїтості, у глибини, де ні для кого нема місця. Порину в мовчущу, безлюдну божественність, де нема ні твору, ні образу.