"Забагато всіляких "може", — відповів Вільям. — Але з усіх тих "може бути" лише щось одне є або було. Зрештою, [496] божественне милосердя дарувало нам лиш одну безсумнівно певну річ".
"Яку?" — спитав я, повний надії. "Що брат Вільям Баскервільський, якому вже здається, що він усе зрозумів, не знає, як увійти у finis Africae. Ходімо до стайні, Адсо, до стайні".
"А якщо нас там застане настоятель?" "Удамо із себе привидів".
Це не здалося мені наймудрішим рішенням, але я промовчав. Вільям починав нервуватися. Ми вийшли через північні двері і перейшли через цвинтар, а тимчасом вітер потужно свистів, і я молив Господа, щоб нам не зустрілася якась пара привидів, бо тієї ночі в обителі страчених душ не бракувало. Ми дійшли до стаєнь і почули, як коні стають дедалі неспокійніші, відчуваючи лютування стихій. Головні ворота стайні мали на висоті людських грудей широку металеву решітку, крізь яку можна було бачити те, що всередині. У темряві ми побачили обриси коней, я впізнав Гнідого, бо він стояв одразу ліворуч. Третій у ряду кінь, праворуч од нього, підвів голову, відчувши нашу присутність, і заіржав. Я усміхнувся і сказав:
"Tertius equi".
"Що?" — спитав Вільям.
"Нічого, я згадав собі бідолаху Сальватора. Він хотів звершити хтозна які чари над цим конем, і своєю латиною називав його tertius equi. A tertius equi — це буде u".
"Кажеш, u?" — спитав Вільям, який не вельми уважно прислухався до мого базікання.
"Авжеж, бо ж "tertius equi" означає не третього коня, а третю літеру коня, а третьою літерою слова "equus" буде и. Але все це дурниці..."
Вільям глянув на мене, і навіть в темряві я побачив, що лице його аж змінилося: "Хай Бог благословить тебе, Адсо! — сказав він. — Звичайно ж, suppositio materialis(1): сказане слід розуміти de dicto, а не de re(2)... Який же я дурень! — Він сильно вдарив себе по чолі долонею, аж почувся ляскіт, і гадаю, він таки зробив собі боляче. —
(1) Матеріальна підміна (лат.).
(2) Як сказане... як суще (лат.).
497
Хлопче, це вже вдруге за сьогодні твоїми вустами глаго-лить мудрість, спочатку вві сні, а тепер і вочевидь! Біжи, мерщій біжи до своєї келії і візьми каганець, ба навіть обидва каганці, які ми приберегли. Дивись, щоб ніхто тебе не помітив, і відразу приходь до церкви! Не питай нічого, біжи!"
Я побіг, нічого не питаючи. Каганці були під моїм сінником, повні оливи, бо я заздалегідь подбав про це. У рясі я мав кресало. Притискаючи обидва цінні знаряддя до грудей, я побіг до церкви.
Вільям стояв біля триніжка і перечитував пергамен з нотатками Венанція.
"Адсо, — сказав він мені, — "primum et septimum de quatuor" означає не першого і сьомого з чотирьох, а першу і сьому літеру слова "quatuor"!" Я далі не розумів, відтак мене осінило: "Super thronos viginti quatuor! Напис! Біблійний стих! Слова, закарбовані над дзеркалом!"
"Мерщій! — сказав Вільям, — може, ми ще встигнемо врятувати одне життя!"
"Чиє життя?" — спитав я, а він уже вовтузився з черепами і відкривав прохід до оссарію.
"Того, хто цього не заслуговує", — відповів він. Ми були вже у підземному проході і, засвітивши каганці, прямували до дверей, які вели до кухні.
Я вже казав, що там треба було штовхнути дерев'яні двері, щоб опинитися в кухні позаду печі, перед гвинтовими сходами, які вели до скрипторію. І якраз коли ми штовхали двері, ліворуч у стіні почувся глухий шум. Він долинав зі стіни поряд з дверима, де закінчувалися ніші з черепами та кістками. В цім місці замість останньої ніші була глуха стіна з великих квадратних кам'яних блоків, а посередині — стара плита з вирізаними на ній побляклими монограмами. Удари долинали, схоже, з-за цієї плити, або ж з-понад неї, почасти з-за стіни, а почасти майже у нас над головою.
Якби щось подібне трапилось першої ночі, я б одразу подумав на мертвих монахів. Але тепер я був уже готовий очікувати куди гіршого від монахів живих. "Хто це може бути?" — спитав я. [498]
Вільям одчинив двері й ступив до печі. Удари чулися й у стіні вздовж гвинтових сходів, немов когось ув'язнено в мурі, себто у відтинку стіни (воістину товстелезної) між внутрішньою стіною кухні і зовнішнім муром південної башти.
"Там всередині когось замкнули, — сказав Вільям. — Я завжди замислювався, чи у цій Вежі, де так багато всіляких проходів, нема часом іншого входу до fmis Africae. Видно, що таки є; в оссарії перед входом до кухні є отвір у стіні, його треба відкрити, і по схованих в мурі сходах, рівнобіжних з цими, можна потрапити прямо у замуровану кімнату".
"Але хто там всередині?"
"Той другий. Один зараз у finis Africae, а другий пробував дістатися до першого, але той перший, мабуть, заблокував механізм, який відмикає обидва входи. І так гість потрапив у пастку. І він, мабуть, дуже занепокоєний, бо, гадаю, у той вузький прохід потрапляє мало повітря". "Хто ж він? Врятуймо його!"
"Хто він, це ми невдовзі побачимо. А щодо порятунку, то це можна зробити, лише розблокувавши механізм зверху, бо з цього боку ми не знаємо секрету. А отже, піднімаймось хутчіш".
Так ми й зробили ■— піднялися у скрипторій, а звідти — до лабіринту, і невдовзі дісталися до південної башти. Я мусив зо два рази стримувати свій біг, бо вітер, який того вечора проникав крізь щілини, спричиняв протяги, які пробирались у канали і зі стогоном пробігали по кімнатах, дихаючи на аркуші, розкладені на столах, і я мусив захищати полум'я рукою.
Невдовзі ми дійшли до кімнати з дзеркалом, вже готові до гри викривлених образів, яка нас чекала. Піднісши каганці, ми освітили напис над рамою: super thronos viginti quatuor... Таємницю було з'ясовано: слово "quatuor" має сім літер, треба було тиснути на q і на г. У збудженні я подумав, що зроблю це сам, і рвучко поставив каганець на стіл в центрі кімнати; жест цей був нервовий, і полум'я лизнуло оправу книги, яка там лежала.
"Обережно, дурню! — вигукнув Вільям і, дмухнувши, загасив полум'я. — Хочеш підпалити бібліотеку?" [499]
Я вибачився і хотів було знов засвітити каганець. "Не треба, — сказав Вільям, — достатньо мого. Візьми його і посвіти мені, бо напис зависоко, іти не досягнеш. Мерщій".