Але тут раптом увійшов до крипти Сальватор, палах-кучий, мов чорт, і вигукнув: "Дурню! Не бачиш, що се великий ліотарський звір з книги Йова(2)? Чого ж ти боїшся, паничику мій? Ось тобі сир у мундурі!" І тут крипта освітилася червонявими відблисками, і ми знов опинилися в кухні, але тепер вона була схожа радше на нутро якогось велетенського черева, слизького і липкого; посередині сидів прикований до ґратів чорний звір, схожий на сторукого крука, він простягав свої кінцівки, хапаючи всіх, хто був поряд, і як спраглий селянин витискає виноградне гроно, так і та звірюка стискала схоплені жертви, кому ламаючи ноги, кому відриваючи голову, а тоді пожирала їх, вивергаючи вогонь, що здавався сморіднішим від сірки. Але дивні то були дива, бо сцена ця вже не вселяла у мене страху: я здивувався, бо цілком спокійно спозирав цього "доброго диявола" (як я думав) — який зрештою не був ніким іншим, як Сальватором, — адже тепер про смертне людське тіло, про його страждання й тлін я вже знав усе і не боявся більш нічого. І справді, у світлі того полум'я, яке тепер було лагідним і привітним, я знов побачив усіх бесідників, до яких повернулися їхні подоби; вони співали, кажучи, що все знов починається спочатку, і між ними була й дівчина, цілісінька і прегарна, і вона казала мені: "Це дарма, дарма, побачиш, потім я повернуся Ще гарніша, дай лиш мені вийти на хвильку, щоб згоріти
(1) Смерть — спочинок для подорожнього, кінець усіх трудів (лат.).
(2) Алюзія на сучасного французького філософа-постмодерніста Ж.-ф. Ліотара, творця нарратології. У романі немало таких прихованих натяків на сучасні реалії.
[473]
на огнищі, а потім ми знов побачимось тут!" І показала мені, хай Бог простить, свою вульву, і я ввійшов у неї, і опинився в пречудовій печері, схожій на привітну долину золотого віку; вона росилася водами, і плодами, і деревами, на яких дозрівав сир в мундурі. І всі дякували абатові за чудове свято, виказували йому свою прихильність і добрий настрій, штурхаючи, стусаючи його, зриваючи з нього габіт, збиваючи з ніг, шмагаючи прутами його прутень, а він сміявся і просив, щоб його так не лоскотали. І верхи на конях, які вивергали з ніздрь хмари сірки, увірвалися брати убогого життя, з притороченими до пояса сумами, повними золота, якими вони замиряли вовків з ягнятами, а ягнят з вовками, і коронували їх цісарями за згодою народних сходин, які співали хвалу безконечній всемогутності Божій. "Ut cachinnis dissolvatur, torqueatur rictibus!(1)" — кричав Ісус, вимахуючи терновим вінцем. Увійшов Папа Йоан, проклинаючи це сум'яття, і сказав: "Якщо й далі так буде, не знаю, куди все це котиться!" Але всі посміялися з нього і вийшли на чолі з настоятелем, ведучи свиней, щоб іти в діброву по трюфелі. Я хотів уже піти за ними, коли в кутку побачив Вільяма, який виходив з лабіринту, тримаючи в руці магніт, який щосили тягнув його на північ. "Не покидайте мене, вчителю! — вигукнув я. — Я теж хочу побачити, що є на краю Африки!"
"Ти вже це бачив!" — відповів мені Вільям уже здалеку. І я прокинувся, а тимчасом у церкві лунали останні слова похоронної пісні:
Lacrimosa dies ilia qua resurget ex favilla iudicandus homo reus: huic ergo parce deus! Pie Iesu domine dona eis requiem.(2)
(1) Щоб вибухнув сміхом, від реготу скорчився! (Лат.).
(2) Багатий на сльози сей день, Коли встає з попелу Провинний муж на Суд: Боже, пощади його! Милосердний Господи Ісусе, Дай їм супокій (лат.).
[474]
Це значило, що моє видіння, хоч і не пронеслось миттєво, як усі видіння, за один "амінь", — усе ж тривало трохи менше, ніж Dies irae.
Шостого дня ПІСЛЯ ЧАСУ ТРЕТЬОГО,
де Вільям тлумачить Адсові його сон
Мов одурілий, я вийшов через головний портал і опинився перед невеличкою зграйкою людей. То від'їздили францисканці, а Вільям зійшов, щоб попрощатись з ними. Я теж прилучився до прощання і братніх обіймів. Тоді спитав Вільяма, коли виїздить друга валка, з в'язнями. Він сказав, що вони вже вирушили, півгодини тому, коли ми були у крипті, а може, подумав я, коли я саме бачив сон.
На мить це мене збентежило, але потім я оговтався. То й краще. Я б не витримав виду засуджених (маю на увазі бідолашного келаря, Сальватора... і, звичайно, дівчину також), яких мали вивезти далеко і назавжди. Та й сон мій залишив по собі таке сум'яття в душі, що всі мої почуття немов закоцюбли.
Валка міноритів посунула до воріт, а ми з Вільямо зосталися перед церквою, обоє у полоні меланхолії, хоі і з різних причин. Тоді я вирішив розповісти учителев свій сон. Хоч це видіння було таке різнолике й нелогічне я пам'ятав його напрочуд чітко, образ за образом, жесг за жестом, слово за словом. І все це я розповів йому, н< опускаючи нічого, бо знав, що сни часто бувають таєм ничими посланнями, в яких учені люди можуть вичитаті виразисті пророцтва.
Вільям мовчки вислухав мене, а тоді спитав: "А знаєш Що тобі снилося?"
"Я ж вам розповів..." — відповів я, збитий з пантелику
"Звісна річ, я зрозумів. Але ти знаєш, що велика час тина того, що ти мені розповів, вже була описана раніше Ти вставив людей і події останніх днів у картину, яка бул [475] вже тобі знайома, бо сюжет цього сну ти вже десь читав, а може, тобі хтось розповідав, коли ти був отроком, у школі чи в монастирі. Це "Соепа Сургіапі"(1)".
Я на мить отетерів. А тоді згадав. Чиста правда! Може, я й не пам'ятав назви, але який дорослий монах чи невгамовний молодий послушник не сміявся з розмаїтих епізодів, описаних прозою або римами в цій оповіді, яка належить до традиції пасхального обряду та ioca mona-chorum(2)? її забороняли і нещадно лаяли найсуворіші з наставників новіціїв, та не було монастиря, в якому ченці нашептки не переповідали б її один одному, у різних її відмінах і з усілякими поправками, а дехто навіть побожно її переписував, вважаючи, що під пеленою веселощів там криється таємна моральна наука; ще інші сприяли її поширенню, бо, мовляв, через забаву молодим ченцям легше запам'ятовувати епізоди священної історії. Для Папи Йоана VIII написали навіть віршовану версію цієї оповідки, яка мала таку присвяту: "Ludere me libuit, lu-dentem, papa Johannes, accipe. Ridere, si placet, ipse potes"(3). Подейкували навіть, що сам Карл Лисий велів поставити на сцені римовану її відміну, у вигляді жартівливої містерії, щоб розважати за вечерею своїх нотаблів: