Тимчасом Бернард Ґі звернувся до келаря: "Ремиґію з Варагіни — адже це твоє ім'я, правда? Я послав був за тобою своїх людей з огляду на деякі звинувачення і для підтвердження деяких підозр. Тепер бачу, що діяв я слушно, хоча — і в цім я докоряю собі — занадто пізно. Мосьпане, — сказав він настоятелеві, — я вважаю себе мало не провинним у цьому останньому злочині, бо вже від самого ранку, вислухавши зізнання того іншого нікчеми, затриманого нині вночі, я знав, що сього чоловіка треба віддати в руки правосуддя. Але ви теж бачили, що вранці [397] я був заклопотаний іншими своїми повинностями, а мої люди зробили, що могли..."
Він говорив голосно, щоб усі присутні його чули (а тим часом кімната заповнилася людьми, які зазирали у всі кутки, розглядаючи розкидані і понищені речі, вказуючи пальцем на труп і півголосом коментуючи велике се лиходійство), і тут у натовпі людей я побачив Малахію, який похмуро спостерігав за цією сценою. Його помітив і келар, якого ось-ось мали виволокти надвір. Він вирвався з рук лучників і кинувся до побратима, хапаючи його за одежу і кидаючи йому прямо в лице короткі, розпачливі фрази, аж поки лучники знов не схопили його. Але коли його вже грубо виштовхували надвір, він ще раз обернувся до Малахії і крикнув: "Присягни, і я присягну!"
Малахія відповів не відразу, немовби шукаючи належні слова. І коли келаря вже витягали за поріг, сказав йому: "Я нічого не вчиню проти тебе".
Ми з Вільямом перезирнулися, заінтриговані, що б могла значити ця сцена. Бернард теж усе бачив, але, схоже, це його не стурбувало, ба навіть він посміхнувся до Малахії, немов схвалюючи його слова і укладаючи з ним щось на кшталт зловісної спілки. Відтак оголосив, що відразу після трапези в капітулярній залі збереться перший трибунал, який має публічно розпочати слідство у цій справі. І вийшов, наказавши завести келаря в підземелля під кузнею, але не дозволяти йому говорити з Сальватором.
У ту мить ззаду нас гукнув Бенцій: "Я зайшов одразу після вас, — зашепотів він, — коли кімната була ще майже порожня, але тоді Малахії тут не було".
"Він, мабуть, увійшов пізніше", — сказав Вільям.
"Ні, — запевнив його Бенцій, — я стояв біля дверей і бачив, хто заходить. Кажу вам, Малахія був уже тут... до того".
"До чого?"
"До того, як сюди ввійшов келар. Заприсягтися не можу, але думаю, що він вийшов з-за цієї ширми, коли нас тут було вже багато", — і кивнув на широку ширму, яка заслоняла ліжко, на яке Северин зазвичай клав своїх пацієнтів після процедури. [398]
"Хочеш сказати, що то він убив Северина, а коли зайшов келар, сховався там?" — спитав Вільям.
"Або ж звідти він бачив усе, що тут сталося. Бо чому тоді келар став би благати його не шкодити йому, обіцяючи взамін не шкодити Малахії?"
"Можливо, — сказав Вільям. — В кожному разі тут була книга і, мабуть, ще далі є, бо і келар, і Малахія вийшли звідсіль з порожніми руками". З моїх слів Вільям знав, що Бенцієві відомо про книгу, а в ту мить він потребував допомоги. Він підійшов до настоятеля, який сумно споглядав останки Северина, і попрохав його звеліти всім вийти, бо він хоче краще оглянути це місце. Настоятель виконав його прохання і вийшов сам, не без того, щоб кинути на Вільяма скептичний погляд, мовби докоряючи йому, що він завжди приходить запізно. Малахія хотів було зостатися, наводячи різні, геть недоречні причини, та Вільям сказав йому, що це не бібліотека і в цім місці він не може вимагати привілеїв. Він був увічливий, але непохитний, і так помстився за те, що Малахія не дозволив йому оглянути Венанціїв стіл.
* * *
Коли ми зосталися утрьох, Вільям звільнив один зі столів від уламків і паперів, якими він був завалений, і звелів мені подавати одна за другою книги зі збірки Северина. То була невелика книгозбірня, якщо порівняти з величезною бібліотекою в лабіринті, та однаково то були десятки і десятки томів різної величини. Раніше вони у строгому ладу стояли на полицях, а тепер лежали безладно на землі, посеред багатьох інших предметів. Келар у поспіху поперевертав їх, а деякі аж подер, немов шукав не книгу, а щось, що мало лежати між сторінками книги. Не одна з них була грубо пошматована, видерта з палітурки. Мені випала неабияка праця: треба було підбирати їх, швидко подивитися, про що в тій чи тій книзі йдеться, і стосом складати їх на столі, і ми мусили поспішати, бо настоятель дав нам мало часу, адже невдовзі мали прийти ченці, щоб привести до ладу розтерзане Северинове тіло і приготувати його до поховання. Я мусив також ходити по кімнаті і зазирати під столи, за полиці та шафи, чи не сховалось [399] щось від нашого ока при першому огляді. Вільям не хотів, щоб Бенцій допомагав мені, і звелів йому тільки стояти на варті біля дверей. Попри наказ абата, багато хто нетерпеливився ввійти — челядники, яких жахнула ця новина, ченці, які оплакували свого побратима, новіції, які прийшли з білими покривалами і мисками з водою, щоб обмити і огорнути труп... ;
А отже, діяти треба було швидко. Я хапав книги, простягав їх Вільямові, він переглядав їх і складав на столі. Відтак ми усвідомили, що роботи багато, і почали пра-і цювати разом, себто я підбирав книгу, складав її докупи, якщо вона була подерта, читав її назву і клав на стіл. Чимало було серед того й окремих, розрізнених аркушів.
"De plantis libri tres(1), прокляття, не вона", — говорив Вільям і кидав книгу на стіл.
"Thesaurus herbarum(2), — говорив я, а Вільям: — Зостав її, ми шукаємо грецьку книгу!"
"Оце?" — спитав я, показуючи йому книгу, сторінки якої були помережані химерними письменами. А Вільям відповів: "Ні, дурню, це арабська! Слушно казав Бекон, що першим обов'язком мудреця є вивчати мови!"
"Але ж арабської навіть ви не знаєте!" — ображено огризнувся я, на що Вільям відповів: "Але я бодай знаю, що це арабська!" Я почервонів, почувши, як Бенцій сміється у мене за спиною.
Книжок було багато, а ще більше було нотаток, сувоїв з рисунками небесного склепіння, переліків чудернацьких рослин, що їх небіжчик, мабуть, занотовував на окремих аркушах. Працювали ми довго, обнишпорили цілу робіт-ню, Вільям навіть геть холоднокровно відсунув труп, щоб подивитися, чи нема чогось під ним, і обшукав його габіт. Нічого не було.