— Лютий Густавсон, коли б синові твоєму чого не заподіяв! — сказала Майю співчутливо.
— Я Сандерові говорила вже — не слухає.
Північний вітер гнав біле вітрило вздовж Імандри. Стежили за ним жіночі очі, і в тих очах світилася радість, глибока й ніжна. Зараз вони побачать своїх рідних, що через них стільки неспокійних передумано думок, недоспано ночей. Стара Майю чомусь встає з каменя:
— Ходімо ближче.— І йде мало не до самої води.
А біле вітрило вже видно добре. Видно на йолі людей, але чому не завертають вони до берега? Пора б уже. Пора!..
В якійсь тривозі завмирають серця матерів.
— Недобачаю я,— говорить Лемпі.— Подивися, Тоймі, чи Густавсонова то йола?
Тоймі дивиться довго.
Дивляться й матері, мовчки, напружено.
— Чого ж ти мовчиш? Густавсонова?..
— Чужа,— відповідає Тоймі, але їй не вірять старі жінки.
— їм, певно, вітер заважає. Вони повернуть йолу ось тут, пристануть зараз... Недодивилася ти, Тоймі... Мої очі краще бачать... Наша йола... Чужі судна тут не плавають. Ось зараз повертатимуть,— говорила Майю, але й сама відчувала, як невпевнено звучить її голос, і тягнеться жіноча рука до йоли, немов зупинити хоче її далекий рейс.
Стоїть біля свого рибного сховища Густавсон. Він теж стежить за йолою, потім скидає кашкета й махає ним у повітрі, а йола, не повертаючи, пливе вздовж Імандри далі.
Майю скидає з голови хустку.
— Ейно, сину мій!
Далеко йола. Не долетить туди материн крик, сповнений бо-лючо.го розчарування. Білі вітрила напнуто.
Гонить їх вітром далі, і опускається, мов нежива, рука з хусткою,
— Чужа йола.
Надіває кашкета Густавсон, злісно замикає двері і йде геть.
Дивиться Майю услід рибальському судну. Дивиться довго, потім сідає на камені й плаче... Стара Лемпі з донькою, не займаючи її, ідуть від озера. Надворі біла ніч. Світить сонце, шумлять під берегом хвилі...
Густавсонова йола причалила до берега в негоду. Стало чорним озеро. Білі гребені хвиль люто билися об каміння.
Розвантажували йолу під дощем. Сам Густавсон у блискучому плащі стежив за роботою, гримав на деяких рибалок:
— Гроші вам тільки дарма виплачую... Моторніше, мотор-ціше працювати треба.
Холодний дощ б'є в обличчя рибалок.
Один за одним ідуть вони до сховища, несучи на плечах важкі коші з рибою.
Молоді Юго та Ейно працюють не гірше від інших рибалок.
Не шкодуючи своєї сили, вони підіймають великі вантажі, і старий Кенралі застерігає сина:
— Юго, гляди не підірвись. Силу швидко можна збавити, а набути...
— Чого там, хай робить. Сам старий, уже нездужаєш, то нехай хоч син за тебе попрацює. За віщо ж я тобі гроші плататиму?
Здивував хазяїн старого Кенралі, досвідченого рибалку, який ходив по рибу не один рейс.
Хто може сказати, що Кенралі нездатний робити, незважаючи на свої літа? Хто знає, чи повернулася б йола після недавньої бурі, якби старого рибалки на ній не було? Його досвід, його вміння й витримка врятували рибальське судно і людей.
Ніколи ще так не розмовляв із ним господар.
— Чого стоїш? Чого дивишся на мене? Бери коша та носи рибу!
— Коша я візьму, але мене дивує...
— Що дивує? Га? Ледар старий! Задарма гроші тобі виплачую. Ну! Не хочеш працювати — йди к чортовій матері, йди до свого сина колектив організовувати!
Кенралі, змочений дощем, стояв насупроти хазяїна.
— Густавсоие, ти мене знаєш не один рік, і я тебе здавна знаю, але кричати на себе не дозволю!
— Може, накажете кланятися вам, бо тепер син у вас начальство, голова сільради? Аякже, поклонюся, ще й шапочку скину... До чорта! Я тут хазяїн... Моя йола, моя снасть. І Юго забирай. Цей теж піде до Червоної Армії, повернеться, як Сандер. Синочки в тебе, щоб їм...
— Ти, хазяїне, синів моїх не ображай. За Сандера я тобі в'язи скручу. Прогнати з роботи хочеш, так скажи прямо, а сина не займай. Юго, де ти там? Кидай коша, ходім.
— Ідіть, без вас тут упораємось.
— А ти, хазяїне, на ранок гроші приготуй.
— Гроші віддам, а ви забирайтеся звідси. Таких рибалок мені не потрібно. Ну, товаришочки,— звернувся він до інших,— а ви ж чого поставали? Беріть рибу, не зважайте на цього старого ледаря. Чули? Вони з сином збираються колектив організувати, підбурюють чесних рибалок.
— Тепер організуємо... Будь певен, Густавсоне... Дощ...
Вітер...
Стоять рибалки. Пішов старий Кенралі. Пішов і Юго з ним. Крикнув тоді Ейно:
— Що ж ми мовчимо, товариші? Хазяїн прогнав Кенралі, рятівника нашого, кращого рибалку. Ось мій кошик... Хай зносить рибу сам хазяїн... Я з йоли йду!
Двигтіли під ногами дошки, сходили рибалки на берег.
— Та куди ж ви? Та що це ви надумали? Ну, прогнав я Кенралі, так у мене з ним особиста справа. Вам же я нічого не говорив, а ви залишаєте роботу. Хай Ейно йде. Хай іде, бо товариша його прогнав, а ви? Куди вам іти? Я могорич поставлю, добрий могорич.
Ніхто не зупинився, і хазяїн пообіцяв:
— Ну, добре, я поверну його зараз. Нехай уже старий чорт працює.— І він закричав до Кенралі, щоб той спинився та йшов знову на йолу, але рибалка був уже далеченько.
До ранку Густавсон ходив берегом, все чекав рибалок. Прийшло вранці кілька чоловік, мовчки стали до роботи. Дорікав їм хазяїн:
— Адже ти, Пекко, маєш великий борг, і ти залишив йолу? Ну, прийдеш знову по хліб або гроші — не дам! Не вмієш ти шанувати свого господаря. Чи я коли відмовляв тобі, адже ні?
Пекка мовчав.
— От бачиш. У мене тут усе записано, коли й скільки чого взяв. Я люблю чесність. Я тобі допоміг — ти мені відроби. Чи не так я кажу? Або ти, Лінго. Недавно брала твоя дружина мішок картоплі і гроші брала, і я давав. Я не відмовляв, а ви отого старого дурня Кенралі пожаліли, послухали Ейно. Сором бере мене за вас. Ти кожному добро роби, а він тобі капостить. По-божому це?
Нічого не відповідали йому рибалки. Мовчки носили вони на сильних плечах важкі коші з рибою й одвертали свої очі від гострого хазяйського погляду.
— Закінчите роботу, могорич поставлю. Дружно житимете, то й вам, і мені добре, а почнете слухати Сандера — не доведе він вас до пуття, і я роботи не дам. Посидять голодними ваші діти. Прийдете по картоплю до мене чи проситимете грошей позичити — не дам! Нікому не дам. Так і знайте.
До обіду розвантажували.