Цілий день юнак простував слідами князівської ватаги, що йшла в напрямку Васильова, а коли князівські пси піднімали звіра, він залазив на дерево, боячись попасти на очі псарям...
Нарешті надвечір задимилися багаття княжого стану, а як спала ніч, вогонь зазолотив верхів'я столітніх сосон та ялин, виказуючи місце княжого стану. То там горіло багаття й готувалася страва на всю дружину. Вози з припасом стояли колом, а коні паслися на припоні, пильновані озброєними дружинниками.
Йона виліз на височенну сосну й чекав. Меч йому од незвички муляв під одежею, але він терпів біль, напоєний шаленством помсти. Слова ігумена дзвеніли йому у вухах, і він, як сновида, забув і про власну безпеку, і про потреби свого тіла, і навіть про молитви, які він звик проказувати щогодини своєму суворому богові. Його опанувала мета, і тій меті прислугувалися всі здібності його виснаженого, чернечого тіла. Зір був загострений, як у яструба; слух ловив щонайменші шелести; звіряча спритність прокинулася в його істоті, знівеченій потворним візантійським аскетизмом. Юнак тремтів, як напнутий могутньою рукою лук, готовий щомиті випустити вбивчу стрілу. Він чекав на ту слушну мить, коли князь і дружина уп'ються,— тоді легше дістатися до багаття й доконати боговгодне діло.
Яцемир мав умовити князя зняти свій бойовий панцир і підпоїти Святослава медом, щоб у разі чого він не міг чинити опору. Йона це знав і мав намір підійти до дужого князя ззаду. Адже ж він чернець, а не воїн і не може стати до двобою з князем, що ціле життя своє не розлучався з мечем. До того ж, що там лицарські звичаї, коли мова йде про боже діло? Рука господня чинить так, як то зручніше, не турбуючись за земні чистоти. Нечестивець ляже трупом од зрадницького удару в спину, а не на полі слави.
Йона чекав довго, а зваживши, що час починати діло, зліз з дерева і поповз через хащі до багаття.
З табору неслися співи підпилих дружинників, гарчання псів та іржання коней. Обережно Йона підійшов до вартового, що, напівлежачи, догризав кабанячу кістку, й привітався. Дружинник впізнав юнака і охоче згодився супроводити його до Яцемира, якому нібито чернець мав переказати якісь вісті. Пси кинулися були на незнайому людину, та вартовий розігнав їх ломакою,— і вони принишкли.
— Ото коло багаття князь і Яцемир. Підійди і вклонися князеві та повіншуй його добрим полюванням,— навчав дружинник юнака.
Засунувши руку під чернечу рясу, Йона спробував, чи гаразд меч виймається з піхов. Потому він перехрестився і, сповнений незламної рішучості, рушив до багаття. Спина князева вигідно чорніла на огняному тлі, і ця чорна пляма увібрала всі прагнення ченця.
Саме тоді, як князь перехилив турячого рога з пінним медом, Йона наблизився так, що міг би кінчиком меча дістати до гаптованої сорочки Святослава, а зробивши крок, незле доконати діло кари божої. Та чернець стрибнув так, ніби цілі гони були між ним і метою. Меч пронизав спину князя і приколов нечестиве його тіло до землі.
Навколо щось ухнуло і затихло. За мить вчинився галас людей, і собаки жалісно завили, почувши смерть людини-господаря.
Йона скам'яніло тримав держално меча в руці, і з великих очей його лилося проміння жаху на важке тіло, що зсунулося набік так, що кінчик меча виковирнув шматок землі... Холодна осіння земля ударила в обличчя ченця, і він випустив держално. Труп упав на бік і востаннє здригнувся.
Йона випростався над багаттям і підніс руку, щоб перехреститись, але важкий удар палиці по голові загасив його свідомість, і далі він не чув і не бачив, що коїлось навколо.
— Негайно одрубати голову і кинути псам! — задзвенів голос князя Святослава. Він схилився над тілом свого поплічника Яцемира і власними руками вийняв зрадницького меча.
Яцемир був мертвий. При світлі багаття князь вдивлявся в його обличчя, та, крім закам'янілої муки, нічого не бачив.
— Стійте! — гукнув князь на слуги.— Не рубайте голови тому ченцеві!
Мусив князь знати, за віщо поклав головою Яцемир, а про це може сказати тільки вбивця. Але послуги доповіли, що чернець сконав од удару по голові.
Скорбота і гнів змішалися на обличчі князя. Слуги тремтіли, стоячи колом навколо свого князя, і воїни тримали руки на держалнах мечів, готові першого ж наказу рубати голову, кому завгодно. Та князь мовчав, все нижче схиляючись над трупом. Він, що звик трощити черепи власними руками, був украй вражений смертю серед бенкету.
— Не печалуйсь, князю, над другом і дослухай мене,— почув Святослав голос свого найстаршого дружинника й найдовіренішого радника, семидесятилітнього діда Жамайла. Князь не розлучався з ним ні вдень, ні вночі, ні в боях, ні в бенкетах. Ще замолоду його було приставлено до Святослава навчати військової справи юного князя, а коли князь змужнів, дід залишився при ньому найближчою людиною.
Жамайло взяв князя за руку, поштиво схилившися на знак покори своєму державцеві, але в ознаках покори і поштивих словах чулося, що Жамайлова воля була над князеву. Він одвів Святослава вбік, посадив його на ведмежу шкуру й почав голосом тихим і проникливим казати:
— Князю, убивця — небіж Яцемирів. Він убив дядька, що годину тому намовив тебе зняти панцира...
— На що ти, старий, натякаєш? — погрозливо запитав князь.
— Я ні на що не натякаю, князю, а тільки говорю те, що й ти знаєш. А ти, князю, знаєш і те, що ніколи ні в яких обставинах Яцемир не вмовляв тебе скинути панцира, та ще й так настирливо. Навпаки, Яцемир завжди твердив, що зброя мусить завжди бути при лицареві...
— Ти щось плутаєш, старче,— відказав князь тихо.
— Я не плутаю, князю, а те кажу, що було, і нічого від себе не додав юнак, небіж Яцемирів, ще вчора розмовляв зі своїм дядьком на твоєму подвір'ї... Вони надто довго розмовляли... Яцемир любив хлопця і піклувався ним, як власною дитиною. Юнак незгірше ставився до дядька... Я це знаю, князю, бо піклуюся твоєю безпекою. Я дещо, князю, зрозумів, та, на жаль, пізно, коли тіло твого тівуна лежить холодне...
— Що ж ти зрозумів, старий? — запитав могутній князь свого воїна, як запитують діти бабусю за цікаві їм речі.
— Я зрозумів, князю, що удара готовано тобі.