Іфігенія в Тавріді

ЕПІСОДІЙ ПЕРШИЙ
Входить пастух.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Он, берег залишивши, йде пастух сюди;
Напевно, сповістить нам новину якусь.
ПАСТУХ
О доню Клітемнестри й Агамемнона,
230] Послухай-но уважно, що скажу тобі. [346]
ІФІГЕНІЯ
А чим ти взявсь мій смуток потривожити?
ПАСТУХ
Там юнаки два, бачив я, причалили
Судном, похмурих Сімплегад уникнувши.
Богині буде радість: милі жертви їй.
Не трать же марно часу. Щоб вода була
Й все інше, необхідне для очищення.
ІФІГЕНІЯ
А звідкіля ті двоє прибули сюди?
ПАСТУХ
З Еллади. Більш нічого не розвідав я.
ІФІГЕН ІЯ
І не почув, як кличуть один одного?
ПАСТУХ
240] Один, почув я, звав Піладом іншого.
ІФІГЕНІЯ
А як, цікаво, сам він називається?
ПАСТУХ
Ніхто не знає. Не скажу, бо й сам не чув.
ІФІГЕНІЯ
А де підстерегли ви, де схопили їх?
ПАСТУХ
Край побережжя, де пустельні хвилі б'ють.
ІФІГЕНІЯ
А що ж то пастухові та й до хвиль отих?
ПАСТУХ
До моря стадо гнав я, щоб скупалося.
ІФІГЕНІЯ
Вернись іще до того, як спіймав ти їх:
Хотіла б я це знати. Досить часу вже
Відтоді проминуло, як жертовник наш
250] Орошувався гойно кров'ю еллінів.
ПАСТУХ
У води, що пливуть між двома скелями,
До побережжя, вже худоба входила.
Є круча там; печеру вперта хвиля в ній
Пробила — тихе місце, де для пурпуру [347]
Молюсків ловлять. Там-то наш пастух один
Угледів юнаків двох. Непомічений,
Вернувсь до нас на пальцях і впівголоса:
"Не бачили?.. В печері два боги сидять".
І тут один між нами, найпобожніший,
260] Звів руки молитовно і таке почав:
"О сину Левкотеї, суден стороже,
Владарю Палемоне, милостивий будь!
Це ж хто там? Діоскури, два брати ясні,
Чи паростки Нерея, батька німф морських
П'ятдесяти, що в танцях забавляються…"
Та інший, і безбожний, і зухваліший,
З тих слів лиш посміявся: "Мореплавці там
Тремтять із страху, — пояснив він, — знаючи,
Що в нас чужинців Артеміді жертвують".
270] Переконав тим більшість. І рішили ми
Тих чужаків спіймати для жертовника.
Один із них тим часом, схов покинувши,
Завмер, а далі, наче в шал потрапивши,
Руками й головою потрясати став
І, мов мисливець, раз у раз викрикувать:
"Агей, Піладе! Бачиш?.. Он же, он вона,
Аїдова служниця! Хоче вбить мене,
Уся жахними зміями наїжившись!..
Он друга зводить крила; замість одягу —
280] Кривавий пломінь; мою неньку двигає
В руках, мов брилу, щоб на мене кинути.
Уб'є, розчавить, а втікати нікуди!.."
Ввижались ті страхіття. Ще ж і гавкання,
І мукання вражали: не корів і псів —
Еріній бачив, дикі завивання чув.
Присіли ми зі страху — і ні пари з уст.
А він, меча добувши, раптом кинувся,
Мов лев, на наше стадо й ну сікти його
З німим завзяттям, у кишках та нутрощах
290] Заплутуючись: думав, що еріній б'є,
Аж піна прибережна багрецем цвіла.
То що ж було робити?.. Стадо гинуло…
Вдались до зброї. Засурмили в ріг лункий —
Опуклу мушлю, — щоб сусіди збіглися:
Бо що могли ми, волопаси, вдіяти
Проти чужинців — молодих, гартованих?
Чимало незабаром назбиралось нас.
Тут шал покинув гостя. Він на землю впав,
Запінений. Чим тут же скористались ми:
300] Хто каменем, хто — києм частував його.
Але той другий не лишив товариша
В біді: то піну обтирав, то пробував
Прикрить плаща полою міцнотканою,
Від ран його всіляко захищаючи, — [348]
Одразу було видно друга справжнього.
Отямивсь незнайомець. Із землі схопивсь.
Оглянувсь: натискають вороги довкіл,
Нема рятунку, бачить: од безвиході
Аж застогнав він. Ми ж каміння кидаєм
310] Зусюди й замикаєм їх кільцем тісним.
Та тут почули заклик, що стривожив нас:
"Загинемо, Піладе, а як гинути —
То благородно! Ти з мечем за мною йди!"
Лиш блиснули мечами побратими два —
Ми по ярах розбіглись і по заростях.
Та набігали інші й каменюками
У юнаків метали. Ледве тих мечем
Прогнали, — попередні натискали знов.
Та — диво дивне! — скільки рук не кидало, —
320] Призначених для жертви не сягнув ніхто.
Взяли ми їх нарешті, й то не подвиг був:
Гуртом їх обліпили, з рук їм вибили
Мечі. Не опирались, бо не здужали
Вже й на ногах стояти. До володаря
їх відвели ми; він сюди вести велів,
Щоб ти їх окропила для жертовника.
Моли богів, о жрице, щоб частіш такі
Траплялись жертви: так могла б вину свою
Спокутувать Еллада, що й тебе колись,
330] Невинну діву, вбила на жертовнику.
ПРОВІДНИЦЯ ХОРУ
Цікаво, хто ж той еллін, шалом вражений,
Що в край наш морем негостинним вирушив?
ІФІГЕНІЯ
Гаразд. Веди сюди їх. А про інше все
Я вже сама подбаю, згідно звичаю.
Пастух відходить.
Душе моя, ти завжди, щира й лагідна,
Схилялась до чужинців, співчувала їм:
Сльози гіркої не могла я втримати,
Як тільки еллін потрапляв до рук мені.
Та нині… нині буду я жорстокіша:
340] Не стало брата — сон такий привидівся —
Не бачити чужинцю нині сліз моїх!..
Так є воно: нещасний не сприятиме
Нещаснішому: досить і своїх гризот.
Чому ж то Зевсів подув не пригнав сюди
Між Сімплегад скелястих на вітрильнику
Єлени — через неї ж я загинула! —
Чи Менелая?.. Вмить я б відомстилася,
Авліду тут їм влаштувавши, в Таврії, [349]
За те, що, мов телицю, на заріз мене
350] Тягли данайці; батько — за жерця їм був.
О скільки-то разів я — тямлю досі ще —
Отця благала, підборіддя гладила,
Коліна обнімала, примовляючи:
"0] батьку, батьку! Що за шлюб жахний мені
Ти приготовив?.. Поки тут дочку свою
Вбиваєш, моя мати й жони з Аргосу
Відспівують весілля; звуки флейт лунких
Весь дім заполоняють… поки гину тут!..
О горе!.. Це ж Аїд був — не Пелея син,
360] Що ним ти мене звабив, — поспішить велів
На шлюб кривавий до Авліди повозом!.."
Сховавши вічі за тонкою тканкою,
На руки не взяла я свого братика
(Він не живе вже), та й сестри не зважилась
Поцілувати: сором брав, що заміж йду
В Пелеїв дім. Цілунок не один тоді
Відклала… В Аргос мала ж повернутися…
О як багато, як багато втратив ти,
Оресте, вмерши!.. Щастя, берло батьківське…
370] Засад богині хитрих я не схвалюю:
Хто кров'ю заплямився, а чи мертвого
Торкнувсь, чи породіллі, — вже осквернений,
Уже йому не місце при жертовнику!..
Сама ж людської крові не цурається…
Та ні! Лето із Зевсом не могли зродить
Жорстокості такої! Та й Тантал богів
Не пригощав з людського м'яса стравою,
Вони ж — не смакували; все це — вигадки
Місцевих, що до крові звикли, жителів:
380] Богиню власним очорнили звичаєм.
Гадаю, злих немає між безсмертними.