Але те, що здаля видавалося радісною привітністю, насправді виявилось дикою ворожістю. У воді й на березі стовбичили похмурі драби, з розкричаними мордами, тягнулися до підпливаючих човнів довгими гаками, розмахували важучими сокирами, вмить зачіпляли човен, що виривався наперед інших, цурпелили його на мілке, гахали сокирами в дно, ревли:
— Рубай!
— Бий!
— Трощи!
— Сто тисяч свиней! — закричав Заубуш.— Це човен імператора германського! Назад, падлюки!
— Лайно там твій імператор,— зачіпаючи човна відразу трьома гаками, відповідали йому нахаби.
— Це берег барона Кальбе! — кричали інші.
— Нікого не пустимо!
— Усіх порубаємо!
Імператорський човен порубано так само, як і інші, Генріхові довелося по коліна в воді вибрьохуватися на берег, де його ждав сам барон Кальбе, неприступний у своїй знахабнілості.
Що? Імператор? А яке йому діло? Берег належить йому і вода до самої середини річки належить йому. Маркграф Мейссенський? Тому належить берег протилежний і вода коло нього до середини річки. Що належить імператорові? А звідки мав знати барон Кальбе? Може, імператорові нічого не належить, а може — оте, що розділяє річку. Невловима лінія, себто ніщо. Барон реготав, аж підстрибував:
— Гух-гіх-гіх! Цієї води не нап'єшся! Бо то й не вода — ніщо!
Генріхова лють ще більше розвеселяла барона. Барон стояв на своїй землі, на своєму березі, коло своєї води, а імператор? Мав усе і нічого не мав, володів мовби цілою імперією, а сам міг хіба що обхопити руками власні коліна. Радості, як у пса, що тільки й може понюхати в себе під хвостом.
Сталося так, що всі прикрощі спіткали Генріха в Саксонії, і відтоді ця земля стала для нього мовби приваблива жінка, якою хочеш заволодіти, а вона ніяк не піддається. Блукав з города в город, ніде не затримувався, намагався охопити всю підвладну йому землю, ріки, ліси, гори; гір було багато, вся Саксонія уявлялася мов безладно й густо розсипані зелені вершини, які панують над цією землею, купаються в невисокому небі, тягнуться до сонця, а десь коло підніжжя тих вершин кублиться люд, змагаються барони, метушаться городяни, вперто дряпають землю селяни, і все це прагне вище й вище, кожен хоче добратися до вершин, щоб захопити їх, запанувати, не допустити нікого, навіть імператора.
Якийсь розумний чоловік вигадав колись ставити на вершинах гір кам'яні неприступні замки. Замки видавалися юному Генріху островами порятунку в морі людської зажерливості, невизначеності й ненадійності.
У найпеприступніших, але й наймальовничіших горах Саксонії він ставить замок свого серця, найулюбленішу свою кріпость Гарцбург, виростають замки Вігунсштейн, Мозбург, Засенштейн, Шпатенберг, Гайменбург, Азенберг. Саксонські барони сполошилися. На раді у Вормслебені маркграф Оттон Нордгеймський сказав про Генріха: "Він набудував силу неприступних кріпостей у наших місцях, укріплених самою природою, і розташував у них великі гарнізони своїх слуг, озброєних до зубів. І ці кріпості слугуватимуть не проти невірних слов'ян, які спустошують наші прикордонні землі, а проти нас, що ви всі незабаром відчуєте на собі. Майно наше викрадається й тягнеться в кріпості, з вашими доньками й жонами королівські міністеріали-фамулюси нав'язують злочинні стосунки. Вони примушують служити собі ваших рабів і вашу робочу скотину, а вас самих — носити на своїх благородних плечах усілякі тягарі. Та коли я подумаю, що ще жде нас попереду, то все перелічене видається дрібницею! Адже він має намір позбавити нас не частки, а всього нашого майна і роздати його своїм зайдам, а нас, вільних людей, примусити служити рабами у них". Ця промова записана в історії клірика Бруно. А в анналах монаха Герсфельдського монастиря Ламберта так само читаємо: "Між тим розміщені в кріпостях королівські слуги валили на люд нестерпний тягар. Вони серед білого дня викрадали все, що знаходили на полях і в оселях, вимагали незвичайних і тяжких платежів і внесків за користування полями й лісами, часто під приводом несплати десятини вони заганяли цілі табуни. Коли хто обурювався на таке зло і насмілювався полегшити біль душі скаргою, його кидали в ув'язнення як злочинця проти короля і він не міг вибратися з тюрми, допоки пе викуповував свого життя ціною всього свого майна".
На всі скарги Генріх відповідав, що він чинить згідно з законом за несплату десятини. І жартував при тому, що не можна до кінця знати свою землю, не побувавши в її в'язницях
Саксонці скаржилися: "Нас змушують платити за воду, яку ми п'ємо, за дрова, які ми збираємо в наших:
лісах". Давніше вони не платили. Вважали своїм, даним від бога. Де взявся король, заявив: це моє! Якийсь поземельний королівський податок. Поки імператорами були представники Саксонської династії, вони обминали Саксонію, тепер Генріх добрався й до неї. Переніс столицю в Гослар, будував бурги, ображав баронів і графів, образи намножувалися, клірик Бруно в своїх записках скаржиться, що неспроможний і перелічити всіх образ, бо "не вистачило б ні пам'яті, ні знарядь для писання".
Насправді все було значно простіше. Вистачало пальців на руках, аби перелічити. Єпископ Гальберштадський Бурхард скаржився, що Генріх відняв у знатного на ймення Бодо майно, яке належало Гальберштадській церкві.
Пфальцграф Фрідріх скаржився, що за велінням короля у нього відібрано бенефіцій, який він одержав од Герсфельдського абатства.
Маркграф Деді говорив про незаконну конфіскату в нього королем спадкових володінь.
Граф Геріман розповів, що король захопив належний йому за правом спадку укріплений город Люнебург.
Оттон Нордгеймський скаржився, що король відняв у нього, ні в чому неповинного, герцогство Баварське. А насправді?
Баварію Генріх відняв у Оттона за державну зраду. За цю ж провину віднято землі в Деді й маркграфа Тюрінгського, які підняли заколот проти Генріха. Люнебург приєднано як належність корони з міркувань державної цілісності й безпеки.
Перший заколот Оттона Нордгеймського Генріх подавив досить легко: забрав у Оттона Баварію і частину майна, а його союзник саксонський герцог Магнус Білєлунг був позбавлений прав герцогства і ув'язнений. Тоді проти Генріха об'єдналася вся саксонська знать. Єпископи Гальберштадський і Гільдесгеймський, саксонський герцог Герріман, граф Генріх, архієпископи Магдебурзький, Мінденський, Падерборнський, маркграф Уто, маркграф Екберт. Простий люд, вільності якого було загрожувано щодень, теж приєднався до знаті. З тих відлеглих часів збереглася написана латиною "Пісня про Саксонське повстання":