Ми розмовляли з Бережаном у "голуб'ятнику", тобто на другому поверсі моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з "голуб'ятнею" на дві кімнатки.
Щоправда, більшість сусідських голуб'ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.
Я із своєї голуб'ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися... і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, "голуб'ятня" була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом... лише прошу не сміятися з приводу "робочого кабінету".
Мушу признатися, що люблю свою "голуб'ятню"... люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, "писаними мисками", які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється... находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом. Щоправда, не кожної днини, хіба що взимі, я вибігав по сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собі для душі попорпатися в книжках а чи надивитися через вікно на село й на поля — я кручуся щодня, як вивірка в колесі.
Мій гість Бережан довго вистоював біля відчиненого вікна, за яким текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева ніч; а найбільше припадав до книжок і журналів, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок і журналів, виданих "за царя Панька, коли земля була тонка" і які можна побачити хіба що у спецсховиїцах наукових бібліотек.
— Слухайте, — запитував він мене, — де ви їх... оце багатство поназбирали? — і обережно гортав том "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. — Це така рідкість... і така небезпечна рідкість, небезпечніша, мабуть, ніж вогнепальна зброя. — І він посміхнувся сумно. Згодом додав. — Я колись в дитинстві бачив, як мого сусіду, директора школи, вивозили в Сибір, а його книжки палили на подвір'ї. Дотепер маю "Апостола", що його мама мої вихопили з полум'я.
— Тепер уже не палять, — відповів я. — Ми прецінь — "цивілізовані", "найпередовіші"... а щоб ніхто у найпередовішому суспільстві не сумнівався, стару книжку, що начебто і сіє сумніви, замкнули на колодку. Я їх скуповую, де можу... в старих людей на горищах трапляються скарби... а ще скарбів шукаю в Рогачі на складі утильсировини. Купи там... в купах і порпаюся. Маю і дарованих багато, один священик, вмираючії, заповів мені цілу скриню старих видань, що чудом уціліли на плебанії. Вічна пам'ять і дяка отцеві Григорієві. Очевидно, я надто розбалакався, мені треба було зупинитися, одначе це було понад мої сили, я міг промовчати про себе, але тільки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бібліотеки міг би розповісти якусь історію — і на це, як кажуть у Черчені, нема ради. — Ось прошу... ось тритомна Українська Загальна Енциклопедія, "УЗЕ", як називають її книгомани. Їй нема ціни, а мені її задарма дав знайомий різьбяр із Косова. Я йому по сотці за том хотів заплатити, він образився: не все нині грішми виважується. Я тоді червонів від його слів. Очевидно, в УЗЕ багато гасел застаріло, бо життя і наука на місці не стоять, я її ціную не за наукову вичерпність, а за подвиг її видавців та авторів, котрі, чуєте, за "моцарства польського" в тридцятих роках, в якому шовіністам від одного лише слова "українець" перекривлювало писки, створили три грубезні томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, "УЗЕ" за "моцарства" коштувала грубі гроші — треба було, щоб її придбати, телицю вивести на ярмарок.
Різьбяр той косівський збирався подарувати енциклопедію в бібліотеку скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, — де водоспад Гук. Уже з гір і ґражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, і ніби церкву Довбушеву з Космача планували на пригірку покласти; назбирали також кераміки, різьби гуцульської, одежі, книжок — хто чим міг, люди вспомагали музей... а він, музей, тобто ґражда, однієї ночі спалахнув, як свічка. Різьбяр мені казав: "Я збирався дати "УЗЕ" якраз до музею, най би люди набиралися розуму. Якщо ж "хтось" навмисне носить за пазухою грань... чув-єм, що й у Києві найголовнішу бібліотеку спалили, то най такі порядки шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте від мене дарунок". І він загорнув "УЗЕ" в білу платину, як колись косарі завивали хліб.
— Втім, — я таки мусив спам'ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути... особливо про книжку стару.
— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.
— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка... зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення... про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його... робили його вищим... і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам'ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов "Апостола" в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського "На уходах". Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні... і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.