Усміхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмі, у невиразного кольору краватці, з червоним значком Леніна на лацкані, він правою рукою вітався, а лівою раз-по-раз прилизував майже зовсім лису голову. Очі його з-під скелець масивних окулярів стріляли тобі в лице підозріло, пильно, й коли Подолюк довго зупиняв свій окулярний обстріл на тобі, то здавалося, що він пронизує тебе наскрізь.
— Ну-ну, — казав Подолюк, — давно я не був... що тут поробляєте? Чи, може, не раді гостеві, га? — Він ввічливо сміється, показуючи рядок бездоганно білих зубів; він умів сміятися зубами.
А проте я по-дружньому беру його за вузькі плечі, мало не обіймаю і воджу його по майстерні, і показую зо два десятки картонів, привезених мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правді, тішуся, нема там гуцульського етнографізму, красивості, зате є гуцульські "роботи та дні" у гірському колгоспі: є полонина і нічна ватра, є будова хати, є показовий Палац культури в оточенні смерек, є старосвітське розпилювання дощок на трачці, є на цвинтарі сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем — могили та могили, які він насипав за життя, є підхмелений лісоруб, який дрімає, сидячи під облупленою, як стара єврейська корчма, сільською "Берізкою", є церковця з похиленим хрестом на бані, і є вуйна Параска, що сидить за ткацьким верстатом, є діти, що купають коней у Черемоші, є голова колгоспу — владний лобатий чолов'яга, який сидить за столом, поклавши важкі п'ясту-ки на столешницю, і є там гойна молодичка, білява, зеленоока відьма, в яку закохане — це я знаю точно — все чоловіцтво села (і мені здається, що теж перебуваю серед того чоловіцтва).
Я так і признався Подолюкові, щоб його трохи розвеселити.
— Чи вам про дурниці думати, про любасок із Гуцульщини, коли наступають на вас неприємності? — Він не договорив, навмисне розтягував собі задоволення; солодко було йому спостерігати за мною. Булькаті його окуляри фіксували, певно, мій стривожений погляд і раптово зблідле обличчя; він тішився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевністю, і в цій непевності, як у калабані застояної зеленої води, я переставав бути мистцем, на дно баюри втоптувалося моє ім'я; у непевності я почувався винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.
Ні, мої нові роботи Подолюка сьогодні не цікавили, він прийшов з неприємною звісткою, це було відразу видно з його усміхнених зубів.
Я безпорадно оглянувся; я мимоволі зиркнув на полущений образ Христа на старій іконі, що висіла в кутку на стіні, й подумав: "Боже, де ти на цій земній юдолі набираєш цілі копи неприємностей, які обсідають нас? Кожного дня кожному, кому тільки не заманеться, мистця можна звинуватити в пристрасті до національного, що, зрозуміла річ, сусідує із націоналізмом, у формалізмі, втечі від сучасності, в прихованому небажанні оспівувати радянську дійсність, в потягу до патріархальщини.
О, тяжкі гріхи наші.
Подолюк мав приємність від того, що нанизував, як коралі на нитку, наші вольнії, як кажуть, і невольнії прогрішення. То викличе в обком й поспівчуває, що вчора на засіданні бюро обкому негативно прозвучало ваше прізвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема портретів передовиків; то конфіденціально повідомить, що є сигнал: Бережан захоплюється іконами й навіть малює іх для продажу. Що, це не правда? Ніхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хіба на цей раз теж не підтвердите сигнал, що ви десь-колись нарікали на обласне начальство, яке нібито спеціально зволікає з будівництвом нового приміщення Музею... нібито, хе-хе, партійне начальство спеціально очікує, щоб коштовні ікони, що зберігаються у непристосованому приміщенні, зіпсувалися від вологості. Невже ви, Василю Васильовичу, запідозрили партію в недбалому ставленні до національних скарбів, хоч... хоч ще треба довести, чи ікона в комуністичному суспільстві матиме естетичну вартість. Що, ви не так сказали? Перекрутили ваші слова? Але ж диму без вогню не буває. Пам'ятаю, які блискавки ви кидали з приводу підпалу бібліотеки у Києві... були, були там далекосяжні натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам'ятали, щоб остерігалися. Народ, знаєте, заздрісний, злий, а ви, товаришу професор, на видноті.
Іншого разу Володимир Іванович пізно ввечері потелефонує, що так і так, сьогодні на виставці "Люди й час" у Карпатській галереї в книзі відгуків прочитав не вельми приємну оцінку вашого триптиху "Бойківщина, яку я люблю". Пенсіонер, здається, на прізвище Гордієць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмурості, мало там відчувається радості. Художник (від слова "худо" — ха-ха), пише пенсіонер, виносить на перший план стару бойківську хату, оборіг, лавку біля перелазу. Далі — білий кінь, що пасеться. На другій же частині триптиха — косовиця... Косять бідні бойки траву вручну. А на третій частині... Хіба це сучасне бойківське село, хіба так працюють наші горянії? — запитує вас, Василю Васильовичу, шановний пенсіонер, і він має рацію... так, має, бо те саме я вам говорив на засіданні виставкому. Хіба я вас не попереджав: збіднюєте сучасність. Де телеантени на дахах, де лампочка Ілліча, де на вулиці сільськогосподарська машинерія? Нема ніяких ознак того, що Бойківщина живе в достатку. Хоч би "Москвича" якого намалював, що забрів на подвір'я, — була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нині на Бойківщині, художник нібито навмисне нагнітає похмурість. "Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, — пише пенсіонер, — чом він зводить наклеп на радянську дійсність. І притягти його до відповідальності".
Аякже, до відповідальності. — Але ж бо я малюю... малюю так, як хочу! — вибухаю я без остороги.
— Ніби я не розумію тонкої натури мистця, — стелиться, струмиться єлейно усміхнений зубатий голос Подолюка. — Тільки ви триптих намалювали не для себе, а виставили його в галереї. І тим самим почали розмову а чи суперечку з масами. Що, ні? І хтось із маси, рядовий трудящий, стверджує: це є очорнення радянської дійсності. І має на це право.
— Я теж маю право... — ще намагаюся себе виправдати. — Ну-ну, — далі стелить у трубці м'яко товариш Подолюк. —