Викинуть мене зі Спілки художників? Вирвуть із моїх рук пензель і розтопчуть мій талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилі, талант і пензель завжди при мені... хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирі катакомби, де нема сонця і неба, поступово завмирає, корінець за корінцем його всихає, аж поки не облетить останній листок.
А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з підлістю, із забуттям, із знеславою, із жінчиними наріканнями на убоге життя і, може, з її ненавистю, і, незважаючи ні на що, буду малювати... буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мій правнук прийде в підземелля, відчинить скриню, де складу свої полотна, і здивується яскравості, чистоті моїх фарб і незнищимості мого духа. І тоді воздадуть мені належне... воздадуть після пережитого, після терпіння, після смерті...
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене підступив страх.
Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно підступив до мене. Страх перед єфрейторами сидить у мені здавна, він вповз у моє нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, приніс із сільської дзвіниці чорну ікону й з-під оливи, бруду, напластування новіших фарб видобув віконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородиці. І мої мама, замість того, щоб порадіти синовому відкриттю, просили залишити немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити мені в інституті.
Страх заповз у мене в ті тьмяві читальняні вечори, коли оперупов-новажений Ступа під дулом розчепіреного на сцені кулемета обіцяв нам, і мені малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частіше, крив нас триповерховим матом, що ми поспіль бандити, американські "шпіони", куркулі й підкуркульники, сліпі кроти з бандерівських схронів, які не розуміють і не хочуть розуміти переваг нового життя, яке прийшло під Карпати. "Якщо ви, скурві сини, не розумієте по-доброму, якщо душі ваші темні, як махорка, то чи не ліпше замість того, щоб вас перековувати, пустити по вас кілька черг із цього кулемета? Так було б простіше й надійніше, бо де гарантія, мать вашу, що з вас... навіть з підлітків, із пуцьвіріньків, виростуть справжні радянські люди?"
І він, опер Ступа, в довгій шинелі наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справді був готовий нас усіх розстріляти. Я тоді бачив, бо стояв близько біля сцени, як тремтіли його руки і як стискав він щелепи; я зажмурювався, холодіючи усім тілом, нагинався все нижче й нижче до підлоги, кожної миті очікуючи кулеметної черги.
У мене тоді почав виростати потворний горб.
О ні, не один я горбатів душею; оперу хотілося бачити усіх нас заляканими, згорбатілими, і він свого добивався, бо люди розходилися з читальні, як тіні; жодного слова, сміху, крику, жарту, зітхання не чула тоді ніч, ляк приголомшував і замуровував роти, і лише, мабуть, я один, вхопившись за рятівну мамину руку й впиваючись нігтями в її долоню, запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всіх би вибив?". Мама затуляли мені рот і сполошено озиралися, а навколо ніч, як чорна повінь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли енкаведисти з "гарнізону", а десь поза стодолами, поза городами у вільшняках прокрадаються в село бандерівці, і, нахилившись до мене, вишіптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в темряві і щоб по ньому, по висвітленому слову, не вдарили напоготовлені кулемети. "П-с-с, дитино. Піц не говори, бо такі часи непевні й ненависні настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сірка очей позичити. Кожному посміхайся, навіть лютому ворогові... і сам себе бійся. Панує страх на світі — кара Господня і більше нічого".
А глумления над директором моєї сільської школи Гайдашем?
А червоний, як рана розрублена, попіл із його підпалених книжок?
А плачі, як тужні ріки, що пливли землею і небом, коли вивозили наших сусідів на Сибір?
А полювання вчительське на школяриків, які на Різдво збиралися колядувати?
Хіба ж я забув, як везли на фірі до Бистричан зв'язаного й обсинцьованого Митра Королюка — трохи дивака сільського, який у Рубчах, у буковому лісі, випасав колгоспних телят... випасав і попід деревами виспівував молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Хтось підслухав... хтось доніс. Митра, правда, не арештували, а тільки спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нібито нормальна людина не буде молитися за Україну попід деревами в присутності телят.
А головне, за яку Україну молився той бідний Митро, який так і не повернувся із божевільні?
А виключення з інституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нібито підписав листа до ректорату з вимогою відзначити Шевченкову річницю; з ним виключили іще трьох інститутських бунтарів.
А отари сексотів, що, невидимі, мов збудники чуми, оточували мене скрізь і всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя... ловили й доповідали, кому слід.
Господи, яке безмір'я пласких, немов блощиці, рудих на колір і гірких на смак, зеренець страху засівало життя в мою душу — з них виростали хащі, в яких вилежується змій; траплялися роки або й десятиліття, коли змій спав тихо, обростав мохом, обплітало змія корінням дерев і трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегноєм... і на перегної, на гумусі колосилося жито й розквітали бриндушки. Життя ж бо є життям. Мені інколи починало здаватися, що ніякого страху в мені нема, що змій у мені здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтві й серед людей визнання та ім'я?
Деколи я настільки забувався, що дозволяв собі мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сімдесятому засудили на п'ять років за нібито розповсюдження універсалів Центральної Ради; я говорив на спілчанських зборах, що мене не цікавить політичний світогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш, вони живуть і будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так і сказав: "Вони будуть жити". Тоді — із-за стола президії підвівся товариш Подолюк — наш куратор із обкому, людина ввічлива, тиха, з постійною вибачливою усмішкою на тонких губах... я ніколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це уміли робити інші куратори; він зовсім не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафінований інтелігент при краватці й завжди в бездоганно випрасуваному костюмі; він любив при нагоді продекламувати строфу, скажімо, з Байрона або ж — Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огірок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудіював наскрізь, бо таки знав його віршів чимало, але найчастіше він декламував на різних зібраннях художників чи письменників вірш Тагора, в якому сказано: "Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим, стерти страх перед ближнім, раджою і смертю. Щоб не принижував. Боже, віднині жах нездоланний людину в людині".