— Ви давно пишете вірші? — Бережан узяв мене під руку і ми рушили стежкою.
— Хіба я знаю, що те, писане мною — поезія? Я нічого не знаю. В даному випадку це такий собі речитатив, псалом чи молитва до самого себе. — Я говорив правду: бувало, цілісінькі ночі я мучився цим питанням. А тут трапилася нагода...
— Я на поезії не дуже розуміюся... ну, не фахово розуміюся, — мовив він задумливо. — Та й заприсяжені критики часом не відрізняють поезії від віршування тільки, творчості — від ремесла. Я особисто виважую, якщо можна так сказати, вагу поезії током крові: якщо почуте або ж прочитане не вибухло в кожній моїй клітині або ж не заморозило з ніг до голови, або, як музика, не навіяло спомину або настрою, або ж не примусило замислитися... то я відкладаю набік поетичну збірку, хай вона й відомого поета. Цілком можливо, що суджу про поезію по-дилетантському, не перечу, кожен має право на власну думку. А щодо прочитаного вами... а прочитане вами, — поправився він, — вимагає іншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? — Бережан не стверджував, а тільки гейби мене запитував.
Ми довго мовчали й прислуховувались до тиші, що сіялася довкола, як роса, і здавалося навіть, що у цій тиші, в росі, було чути, як скручується в трубки й випаровується зеленим духом скошена мною вранці трава. Стара липа сонно, як сова, поблимувала ліниво срібним листям, поміж яким золотим полумінцем горіло, пахтіло, принаджувало бджіл густе метеличчя цвіту... і невидимі у високості бджоли на одній басовій нуті виспівували липі хвалу. Мир панував на землі; білі хмари зрідка пропливали на чистому небі, і були вони схожі на мимовільні образи поета, які бозна з чого зароджувалися, неясні, до кінця неусвідомлені... і невимовлені й невиспівані, невідомо куди зникали.
— Хіба це не добре, якщо мій вірш був би схожий на молитву? — спитав я несміливо.
— Чого ж, — Бережан замислився. Може, прочитаний мною речитатив — я сподівався — ще жеврів у ньому, ще грів, і мистець зблизька до нього, до прочитаного, приглядався. — Чого ж? — повторив. — Навпаки. Поезія чимсь таки рідниться з молитвою, і молитва, і поезія призначені для душі. Вам не здається, що я говорю єресь... Коли б почули мою єресь фахівці від літератури — кинули б у мене камінь. Або закаменували зовсім. — Він аж згорбився, оглянувшись, немовби й справді хтось уже кинув у нього каменем. — Як не говоріть, а душу треба будити: кого поезією, кого плачем, криком, молитвою. Пам'ятаю, як мене, малого, мама вчили "Отченаш"... вони були доброю вчителькою, не силували зубрінням, ні. Кожне слово з "Отченаша" в їхніх устах ставало пташкою, що навпростець летіла до Бога. Я переймався маминою вірою і щирістю... я бачив, як Бог, старезний добрий дід, брав у руки мої ластівки, пестив їх, гладив, і мені було добре на душі, святочно і чисто. Наївно, правда... То вже потім втовкмачували нам примусово у голови: Бога нема, а молитва — це безсилля людини перед складністю життя, її насування перед труднощами, уповання на вищі сили. Не замислювалися ті, хто силоміць культивував атеїзм, що людині часом конче потрібно послухати саму себе... послухати тих ластівок, що товчуться, як у клітці, в наших грудях.
Бережан говорив гарно й розсудливо; біля коси й біля грабель, і навіть біля Святого Духа ходячи, не почуєш щодень такої бесіди, тим більш що вона зачіпає краєм те, що я насмілююсь називати своєю творчістю, і за це був вдячний Бережану, а найбільше — Вербеню, який розшукав його у Львові.
— Що ж, дякую за добре слово, — ніяковів я. — Інколи й добре слово потрібне поетові, тим паче такому, що на відлюдді. Соловію, як не говоріть, потрібний сад або ж принаймні вільха над потоком.
— Ой, мабуть, соловію з вільхи важко друкуватися? — поглянув на мене допитливо. — Не та тема: архаїзми, хрести, первені, містика, історія. "Радянській людині все це не нужне, дайте радянській людині марші й бадьорі пісні звеличень соціалістичних звершень". Так вам відповідають з видавництв, правда? Я інколи спілкуюся у Львові за філіжанкою кави з поетами і чую їхні нарікання, — пояснив Бережан. — А крім того, вимоги... команда тобто, для всіх митців одна: "Лєвой! Лєвой!". Ось спробував би я вималювати Святого Духа в оточенні білих столітніх хрестів і цю незнищиму столітню липу, що гуде бджолами, і мудру тишу, що навіює роздуми... і ніхто, повірте, не взяв би моє полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його купив музей, то й мріяти нічого. — Він розвів сокрушно руками, і були у цьому жесті жаль, безвихідь; а ще мені здавалося, що він начебто вибачався за те, що підкоряється команді "Лєвой!".
— А я ось не марширую, — сказав я Бережану дещо згорда і відчув себе щасливим, що можу похвалитися елементарним: "Я не марширую під команду "Лєвой!", для мене не існують єфрейтори, які командують". — Зате, щоправда, мене не видають.
— Я можу, хочу зрозуміти поета: для нього є щастям побачити своє вистраждане слово надрукованим... надрукованим, прочитаним і почутим. Це так важливо, щоб тебе почули, правда? — Бережан зупинився на півслові, певно, роздумував, що його судження можуть завдати мені болю. — Ти написав, а нема кому прочитати... і ніхто тебе не почув або ж почула маленька горсточка... і глухо навколо, стіна і чужина? І нема присутності Бога з пташками на плечі? — Його довгобразе лице зблідло, й мені здавалося, що Бережана різко заболіла глухота, якою відгородили мої поетичні спроби від людей. — Та що вдієш, — зітхнув. — Ви, мабуть, постійно перебуваєте в стані війни з товаришами єфрейторами, так? — Він зупинився, поклав руки на мої плечі й одним рухом повернув мене до себе... рух був схожий на обійми, однак я здогадався, що художнику забаглося подивитися мені у вічі, йому було професійно цікаво заглянути у вічі людині, яка перебуває у стані війни з товаришами єфрейторами; я його розумів: я був винятковим типом. Небагато, мабуть, знайдеться хоробрих, які не бажають ходити під рукою єфрейторів... він сам, славний художник, реставратор, професор Василь Бережан, мусить приятелювати, мабуть, з єфрейторами, зазиває їх до своєї майстерні та заливає коньяками, і малює їхніх жінок і тещ, і носить єфрейтору свої кращі полотна як дарунок на іменини і просто з пошанівку. Від єфрейтора-бо залежить: дістанеш ти звання "заслуженого" чи "народного", закупить тебе музей. Міністерство культури або ж розбагатілий колгосп, що створює для форсу сільську картинну галерею. Від єфрейтора також залежить, що напише про тебе газета й взагалі чи напише.