— Чого ж, — обізвався згодом Ключар, — є у мене дві спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смішною: село має тисячі очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому живе. Тепер уявіть, скільки цікавих крізь шпарини в парканах, із-за фіранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руці дибаю у сутінках на цвинтар ночувати. Я ув тих цікавих очах начебто виростаю... є щось у мені таємниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. І ця потаємність, як колись накреслене свяченою крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерігає. Це мені на руку, я почуваю себе в більшій безпеці... це, мабуть, важливо, коли носиш ключ від Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платні й добровільні. Бачите, який я з вами відвертий. — Ключар спробував засміятися, але це йому чомусь не вдалося, сміх скривився болюче на губах і погас. Видно, Ключареві не подобалася роль потаємного дивака, якого не варто чіпати.
— Крім того, є друга спонука. Власне, вона перша і основна: я приходжу сюди вдень і вночі з потреби... з потреби вдихнути в себе віру, що не марно живу, не для того лише, щоб накосити корові на зиму та щоб продати в Рогачі кошіль ягід, хоч це теж чесна робота. Я шукаю тут зв'язку теперішнього часу з минулим. Розумієте? Я почуваюся зв'язуючою ланкою... однією рукою я тримаюся за те, що було, другою — за теперішність. Може, я беру на себе забагато, але так я думаю, і нічого з собою не можу зробити. Так я відчуваю. Ви мене розумієте? — Він обпер граблі об копичку, яку обчісував, і пішов, високий, молодий і, здавалося, осліплений від упевненості, що існує на світі для чогось вищого. Я потюпав слідом за ним і тішився, що людина знайшла себе для високого; він був стократ щасливіший од тих, що вимудровують ракети, доять корів і вибудовують атомні станції.
— Я хочу вас зрозуміти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула, інші метушаться, шукають грошей, романтики, БАМів... шукають і часто не знаходять. І ходять спустошеними до старості. Вам же пощастило. Якийсь існує секрет? — Я зупинив його на стежці.
— Секрет? Та ні... Це приходило поволі. Я вчитель за професією... але прогнали мене з учительства. І не знаю, що зі мною сталося б... певно, зламався б... потоптали б мене кирзаками, кинувши під ноги. Або ж подався б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нині й патріотично. Та, на щастя, підтримав мене старий Вербень.
Ми йшли поміж хрестами; Ключар до хрестів схилявся, вимацував їх рамена довгими пальцями і натрапляв, певно, на літери, бо враз забував про мене, виймав з кишені блокнот і записував упізнаний знак: ім'я, чи літеру, чи цифру. Видно, він не хотів змиритися з тим, що хрести безіменне мовчали, він учив їх говорити і сам учився їх слухати.
— Вербень якось мені й каже: Чого ти, Павле, журишся, що вигнали зі школи? Звідки ти знаєш: може, це Божий знак? Ти пишеш вірші... отож напиши книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що біля нього насипана, про білі хрести, які не навівають суму, а тільки будять згадки і надію. Піди, піди-но, Павле, в нашу Страдчу долину, між старими валами, посиди під Святим Духом, набери в душу запаху сіна і торкнися хрестів. І побудь на стрілецькому кладовищі, біля надгробників січовиків, про яких сьогодні не вільно й згадувати... а якщо й згадуємо, то попередньо обливаємо їх гноївкою.
— То ви й поет, Павле? — Мені було соромно, що з самого початку не розгледів споріднену душу; я повинен був дізнатися про це з його очей, з його посміху.
Я так йому й признався: нібито я мистець. а людей не розпізнаю. Може, тому так тяжко малюю жіночий портрет, шукаю у душі якщо не дна, то бодай змісту, берегів.
— Докопатися до глибини завжди важко, — зауважив Ключар. — Тим паче мистцеві. Бракує часом міри, щоб її виміряти. Але ви маєте рацію: ми так мало знаємо про себе. Усе більше ковзаємо та ковзаємо по поверхні. Письменник, скінчивши університет і усівшись десь у теплій редакції, пише свій роман із пальця, і другий, і третій теж із пальця, з газет, із вражень так званих творчих відряджень і від установки, що панує і давить: "Пишіть, як повинно бути, а не так, як воно є в житті". Навіть видатні письменники... був тут один, люблю його твори і шаную... начальство його привезло в Страдчу долину, в село... з начальством, отже, він походив поміж людьми, поговорив, поцікавився "глобальними" проблемами, щось занотував до записника, а люди дивилися на нього замкнено, вони відкриваються лише без начальства. Ви це знаєте? Чи ні? Художники... не хочу вас образити... малюють не те, що в людини на душі, а те, що в передовика на грудях: значки, ордени, медалі. Це легше... легше малювати блискучі медалі, ніж зазирати в душі. Нема часу. Всі спішать. Завтра виставка про передовиків сільського господарства, а він картину "Молодіжна ланка" змальовує з фотографії і несе її перед світлі очі членів журі... і світле журі задоволене: "Сучасна, актуальна річ". Що, хіба не так?
Або той же газетяр приїжджає і розпитує доярку про кормові одиниці, надої, плани, передовий досвід, соцзобов'язання — і поспіхом шкрябає в газету напівправду, з якої та ж таки доярка насміхається і водночас починає у неї, півправду, вірити. Це страшно: починати звикати до фальші, немов до чистої правди. Начальство в районі теж товчеться лише навколо сівби, навколо жнив і силосування соломи... і ще начальство має тисячі інших важливих державних і партійних проблем... а ніхто не приїде до Вербенової Катерини, яку спаралізувало восени на буряках, і не спитає: "Що тебе болить, жінко?". І не приїде до мене й не спитає: "Що пишеш, поете? Плачеш ти чи співаєш? І чому твої вірші ніхто не друкує?".
ПАВЛО КЛЮЧАР
5
"Коли душа моя міліє, як пересихаюча річка, і на бродах вишкіряється слизьке каміння, що смердить тванню, а час, той чорний чорнокнижник, по краплині вливає в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужістю... і байдужість пливе у моїх жилах, як сонна сліпа риба, я котрогось дня... вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з моєї пам'яті зеренце, принесене з правіку, і дізнаюся од нього, що треба мені рятуватися. Я тоді уподібнююся до скаженого пса, котрий, запінений і лютий, летить навмання в не відомі йому краї, де нібито проростає зілля... досить того зілля взяти на зуб, досить, щоб воно бризнуло, увійшло в кров — і сказ минеться.