Одначе я не помічав буденності земної; я ще ніколи не відчував себе таким глибоким художником, як тут, мені тут були доступні всі кольори, всі потаємні чари фарб, і я чув у собі силу передати пензлем замрію, вроду цієї землі; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, і раз по раз ловив себе на бажанні попросити Вербеня, щоб зупинив свій дриндулет, і я вискочу з його нутрощів, піду луками й почну малювати...
Вербень, очевидно, або відчув мій настрій, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочині й сказав:
— Най мій кінь, Майстре, відпочине. А ви, якщо хочете, малюйте... малюйте хоч до вечора, хоч цілу ніч і завтрашній день... і ціле літо. — Він засміявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючі від природи очі дивилися на мене лагідно, весело... і ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опілля, а тут чари на кожному кроці, тут панує правічна ворожба.
— А як же церква Святого Духа і малювання на стіні... і зламана козацька шабля? — спробував я боронитися. — Уже полуднє, чи встигнемо за дня?
Він знову засміявся:
— Куди нам поспішати? Хіба ми з вами не вічні... і вчора були-смо, і завтра будемо і вовік. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дійдемо. — Він помовчав, обдумуючи щось своє. І додав підкреслено поважно:
— Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край піщаної дороги чи полежати в траві... чи збігайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрібне омивання від усякого дріб'язку?
Омивання?
Вербень споглядав на мене уважно, навіть прискіпливо, його очі знову поблискували, як уламки скла, і я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися ні від його питання, ні від гострого погляду; ні, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було потреби... а може, не було нагоди подумати про очищення? Може, дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже там, позаду, нема в мене гріхів?
Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якій топчуться безбоязно, не дерево, що не пам'ятає вчорашнього дня, не вітер, якому байдуже, що овівати — собори чи купи гною, я навіть не сонце, яке однаково огріває праведника і грішника. Хіба я мало змарнував часу, відриваючи його від свого творчого строку, на реставрацію рідної старовини... хіба, отже, я не жив великими і шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробіток? Хіба я не топчуся місяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутність жінки мого народу? Хіба...
Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сів на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобіля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж від чого... від кого... від якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частіше малював лише красу, веселі села, соняшникові поля, осяяні електрикою міста. Княжу гору в Галичі, осідлану мачтами високовольтних ліній, людей у святочній одежі, що вибігли на поле, де перший колгоспний трактор розорює межі, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовиків із іконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тільки красу і правду? Добро і зло? Життя в його щоденному потужному плині, де є місце радощам і смутку? Смерті?.. Де б я тоді виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажімо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибір моїх краян... мовчанку пам'ятаю, що заціпеніло гусла над валкою підвід... пам'ятаю в кузові автомобіля розчепірений на високих ногах кулемет із обслугою в синіх кашкетах... чомусь той кулемет уявляється мені хижою птахою, що дзьобом націлилась на згорблених на підводах людей. А за тим кулеметом, за синіми кашкетами біжить і біжить слідом людський зойк.
Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правління художницького... хтось з начальства обласного, яке інколи любило навідуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок і "побалакати на мистецькі теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепірений хижий кулемет, на зубасті зірки синіх кашкетів, почує людську муку й покиває пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?"
Доволі, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша — директора Горопаської школи після його повернення із заслання, з Сибіру; на полотні живе презирлива до всього на світі, не віруюча в ніщо стара людина з голим черепом і малими вусиками під хрящуватим носом; презирство в його очах відштовхувало, а затаєний смуток, невимовний біль у кутиках опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову й знову дивитися вчителеві у вічі і майже фізично відчувати, як він тебе ненавидить.
Я знаю, що цей портрет мені вдався, я працював над ним ціле літо, і ціле літо Гайдаш мені позував; він, бувало, тижнями не обділяв мене ні словом, начебто я особисто завинив в усіх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку — і вже не було стриму його жалям. І що з того? Нікому цей портрет я не осмілювався показати, боячись, що мене спитають: "Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську дійсність ненавистю? Хто він, власне, є? Куркуль? Бандпідсобник, що повернувся із спецпоселення? Невже він ніколи не зазнавав у житті радості, любові?"
Гайдашів портрет дотепер припадає пилюкою на стелажі, подалі від очей, а разом із ним припадає пилом моя душа.
Невже й моя душа засмічена?
Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справді Опілля, земля оця, розстелена переді мною, відчинена й безборонна, вимагає мого очищення?
Я жбурнув у ситняк мольберт і рушив, як сліпий, навмання у трави. Стояла косовиця — благословенна пора на землі. Сонце висіло над головою, як добрий Бог. Чисте небо підпирали де зблиски хрестів на церковних банях, де водонапірні башти, де ліси на горбах, а позаду, за Вербеновим "Москвичем" небо тримала на собі вервечка головастих верб — і не було в цьому нічого дивного: так повинно діятися на землі, кожен-бо тримає світ на своїй голові. Трава сягала по коліна, а де-не-де я потопав у ній до пояса; буяння трав, мільярди розсипаних зірок, що горіли жовтим, червоним, білим і фіолетовим цвітом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, і я хмелів, відчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квіттям, з небом, із хрестами на церквах, з вербами понад потоком.