— Маєш рацію, брате, — відповів ізограф. — Малював я його прадіда Ключара, що був в Черчені ковалем, кував він плуги і серпи... і робив ключі й замки, тому — Ключар. Чи я тобі не говорив, що ми продовжуємося в часі: вмираємо й знову народжуємося, і так триває тисячоліттями. Тіло вмирає, а душа шукає нового пристанища. Глітно було б у раю, у вирії від безлічі праведників, а ще більше завізно було б у пеклі від грішників. Тому Господь повертає їх, праведників і грішників, на землю. Але це, певно, єретичні думки, — осмикнув себе ізограф. — Хоч, брате мій, що ми знаємо про самих себе, про життя і про смерть... особливо про смерть. — Він підвівся, опираючись рукою об стіну, обтрусив від пилу білу одежу й, заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церкві. Хода його була легка. В церковній тиші його кроки були схожі на шерех крил.
— Але ж, врешті-решт, найшла на тебе, брате, потреба, — насмілився я перепинити його ходьбу. Мої слова не відразу дійшли до нього, очевидно, ходіння по церкві помагало в думанні. Потім він зупинився посеред церкви, саме на тому місці, де схрещуються та розливаються навсібіч сонячні потоки з усіх чотирьох високих оконець.
— Я звик на цьому місці відігріватися на сонці, коли, бувало, душа й тіло коченіли в церковній студені, — пояснив ізограф, помітивши, що не спускаю з нього очей. — Може бути, що таким способом я черпаю од сонця силу. Мистцеві постійно потрібна якась криниця, джерело, звідки міг би черпати наснагу. Адже пензель висмоктує у тебе силу й ти виснажуєшся, стаєш порожнім, як порхавка. Хіба не так, брате мій? — спитав ізограф. І я подумав, що він повторює колись мною сказані слова: часом мистцеві для того, щоб знову спалахнув вогонь, який починає тліти й пригасати, досить усміху красивої жінки, яка йде тобі назустріч. Так часом мало мистцеві треба... мало й багато.
— Та коли я нудив світом, покинувши Черчен, із запльованою душею, ниций духом, то замало було для скресіння лише сонця й усміху жінки, — ізограф якимось чином уловив мою думку. — Замало було навіть того сну, у якому ігумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрібне було, брате мій, велике потрясіння душі. Й воно настало...
Якось після довгих мандрів я повернувся у Страдчу долину під стіни Святого Духа; власне ніякого Духа не було: скніла руїна. Двері до храму розламані, долівка засмічена соломою, кінським та людським смородом; тут і там сизіли сліди вогнищ; під ногами потріскували кістки від минулих трапез; у кутках тліло вошиве жебрацьке лахміття. Царські врата й бічні вівтарі лежали ниць на камінні. Баня, що була колись покрита гонтою, у багатьох місцях продірявилася й крізь неї просівалося небо. І тільки іконостас, на щастя, уцілів; і коли я мимохіть пробігся очима по обох рядах образів, почорнілих, подекуди полущених, то помітив, що усі святі поглянули на мене, і в їхніх очах я уздрів сльози.
Найбільше мене вразила навіть не руїна, не запустіння, не сльози намальованих святих, а те вразило, що, під церквою хлопчаки... було їх, мабуть, з десяток безштаньків у довгих сорочках... бавлячись й регочучись, засвічували в людських черепах скіпки й крізь порожні очниці висотувалися полум'я і дим.
Ще інші отроки, настромивши черепи на палиці, бігали й викрикували, немов татари, "аллах" і "аллах"; так вони себе взаємно лякали.
Найстрашнішим, брате мій, було те, що стежкою повз дитячі грища проходили косарі з косами й женці з серпами... проходили й не помічали, що їхні виплодки, Господи прости, випорпували з Козацької могили черепи загиблих і глумилися над ними...
Діти не знали, що чинили?
Діти не знали, а вітці їхні, й матері, і діди, і цілий край теж не знав, що увійшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тільки для рук і ніг, а й також для душі?..
Я стояв на порозі зганьбленого Святого Духа і не міг ані крикнути, ані простогнати, ні бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; ні, я був приголомшений; я по коліна, по шию западався в землю від сорому й безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дітлахи, уздрівши мене на порозі, знітилися, заніміли, а далі, мов горобці, залопотіли в корчі; лишився тільки зганьблений Святий Дух і людські черепи, у яких дотлівали головешки.
Мене огорнув сум, від якого легко збожеволіти; і, рятуючись від немічної самотності, я упав хрестом на землю і шукав забуття в молитві... шукав також у молитві виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я винен у поганьбленні храму, і в нелюдських грищах дітвори, і в тому, що за оградою поспішали в поля косарі й женці, зовсім не звертаючи уваги на поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на своїх галасливих пуцьвіриків і на мене, грішного, що лежав хрестом...
Що я міг учинити, брате мій? Плакати? Косарі й женці — ревні піддані ясновельможного та пияки з Гершкової корчми збирали мої сльози в долоні й залюбки, регочучись, спродували їх. замість перлів, тому ж таки Гершкові.
Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичеві на догоду псів, двораків і навіть його задницю, замість того, щоб малювати, скажімо, Наливайка, батька Хмеля, полковників Нечая і Богуна? Парсуни Богдана і його полковників нагадували б, що іржавіють у піхвах наші шаблі... і що ми мали колись волю... і що кайдани вгризлися в наші душі... і що болять наші рани?
Гей, а таки каюся!!! Чуєте, мене?
Покаянні мої слова косарі й женці розвішували, немов мокрі ногавиці, на воринні на посміх і на глум; вони, підданці вірні, давно забули про Хмеля і його полковників, про шаблю і про шаблею добуту волю; вони мені погрожували, що донесуть кому слід про те, що каламучу у краї мир і спокій... їм, підданцям, виявляється, було солодко й затишно у своїй неволі, вони немовби плавали у літеплі каламутної ріки, яка нікуди не текла і нових берегів не обіцяла.
Я махнув на них рукою, на косарів, на женців, на бранців панських, вони зневажали мене, але я зневажав також їх, ми нічого іншого взаємно не вартували. І вже, не дбаючи про поспільство, я почав у трудах, у молитвах, у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусі в тій самій келії, в якій колись перебував ігумен Данило, я самотужки збирав каміння й мурував пощерблені стіни; діри в куполі Святого Духа зашив соломою; долівку чисто вигріб й вимив, а царські врата й бічні вівтарі як міг полагодив. Котрогось дня осінила мене думка зобразити на стіні Голгофу нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа і пам'ятав смерть ігумена Данила, полковника Дубини й багатьох інших; я подумав, що малюванням своїм воздвигну пам'ятник полеглим... і сплачу задавнений свій борг; іще спало на думку, що, може, завтра пришкультигає до Святого Духа старець й, дивлячись на муки ігумена Данила, згадає, що й сам колись тримав у руці шаблю; а післязавтра прийде сюди отрок, який пасе в леваді волів ясновельможного, й задумається: за що ж вони, мученики, вмерли, розп'яті на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край цілий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волів пана на Черчені? Вдома він спитає вітця й матір: чому ж ви, родичі мої дорогі, ні словом, ніколи не обмовилися про оборонців Святого Духа?