Ми стояли доокіл згорбленого майстра цілу годину чи й дві, він до нас не обзивався, та він нас, мабуть, і не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помічали його знаменитої колекції стародавньої кераміки, задля якої власне і вибралися в Брюховичі, нас захопило дійство, повернення у верхні, в сьогоднішні наші світи традиційного козака Мамая, який був намальований народним майстром років, мабуть, сто п'ятдесят тому.
Це був чи не перший мій урок реставрації; увечері того дня я, оговтавшись, ніби й не повірив баченому вдень... увечері я був трохи розчарований примітивною технікою реставратора, його попльовуванням, його інструментом, отим примітивним хірургічним скальпелем; увечері я роздумував над побаченим удень. І як тоді я міг знати, що головне не в скальпелі, навіть не в найкращих хімікатах, сучасній апаратурі, спеціальному освітленні, — реставратор бо торкається дошки чи полотна не лише інструментом, він торкається серцем, кожним нервом і присвітлює собі в роботі душею, тим найсвітлішим світлом, що тільки й існує на світі.
Про це я дізнався того провесняного дня, коли приніс додому куплену у стрия Федя за п'ять карбованців дзвіничну іконку; власне, я один тільки й знав, що на ній щось є намальоване, навіть мої богомільні мама досить скептично на мою дошку поглядали й посміхалися з сина, який поклав дошку перед вікнами у хаті на стіл, озброївся лікарським ножем і почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись її поверхні і щомиті зволожуючи бруд слиною; у маминому розумінні, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали свої клопоти, хатні, тому дали мені спокій, і я продовжував розчищати малюсінький квадратик — віконце посередині дошки.
Даремно думати, що я тоді прагнув відкрити якийсь шедевр; я навіть спершу не був підвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тією великою реставраційною пошестю, я вмовляв себе, що тільки хочу знати, хочу бачити, як виглядала ікона в ті часи, коли я, будучи малим, вибігав на дзвіницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспішав, мені навіть здавалося, що я спокійний, що стримую себе, однак поступово, зшкрібаючи віск, потемнілу й затверділу оливу, довголітній бруд, захопився роботою, віконце на дошці немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши моє повоєнне дитинство; віконце западалося, може, в давні віки, в світи, які давно згоріли, минулися, аж поки з-під леза, як промінь світла, не бризнула білизною біла старосвітська, цілком по-галицькому пов'язана намітка на голові Богородиці (мовби це була не Богородиця, не Діва Марія, а мої мама чи хтось інший з наших жінок); я торкався скальпелем того білого завою, жіночого усміхненого лиця, золотистого німбу, і брав мене страх, що я, невмілий, недовчений, зіпсую, знищу світ, який двісті чи триста років тому сотворив невідомий ізограф; у мені ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помітив, як заразився захопленням: я стояв перед віконцем —у минулі світи, перед порогом, то як же мені той поріг, Господи, не переступити? Я стовбичив, ціпенів перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасі, живе дотепер у чистоті, в усміхненості простого жіночого обличчя, осяяного радістю, — народилось-бо дитя, то як не радіти; мені уявлявся той стародавній митець, той творець, який сидів у кутику біля дерей на маминому стільчику, з яким вона ходила доїти корову... сидів і поглипував на мене з-під кошлатих брів, радуючись несподіваному воскресінню (згадався мені Грицай) свого творіння, і разом із тим відчувалося, що в ньому жила напруга, він, певно, боявся, що якийсь неофіт із верхніх білих світів, які нині панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородиці або припадком зішкребе золоту Вифлеємську звізду. Я розумів митця, я зримо, немов він справді жив і дихав обіч мене, бачив його і відчував, бо в маленькій іконі, в сюжеті Різдва Христового, тривало цілі століття його життя, бо відомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори.
А ще я уявляв безконечну вервечку моїх краян, які молилися до цієї ікони, випрошуючи собі в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мої краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Різдва; мої краяни були свідками чуда, любувалися і розкошували, як вино пили, буянням кольорів, де зливалися червінь з блакиттю, золото з білизною; мої краяни, певно, черпали з малої липової дошки радість, яка вельми була їм знадібна в їхньому розпроклятому житті.
І, може, тоді вперше без підручників, без професорів, без чужої підказки я осягнув, як на небі прочитав, вічне призначення мистецтва: пасти людські душі.
3
Мама стояли за моїми плечима...
Мама стояли за моїми плечима і, затамувавши подих і закинувши в кут усі передвеликодні клопоти, теж вдивлялися у маленьке віконце, яке я розчищав на почорнілій дошці; я відчував стримане мамине хвилювання, мені здавалося, що вони теж перейнялися білим ясним світлом, котре струменіло з вифлеємської стаєнчини у наші серця; я чомусь був упевнений, що мамі, як і мені, теж конче потрібне оце дивнеє світло, котре не згасло під брудом і під століттями, що від цього світла ставало моїй мамі затишніше на душі. ("Нова радість стала, яка не бувала" — хіба не так співається у коляді?) Я думав про нев'янучу силу мистецтва, його життєздатність, про приховані його тайни, що нас чарують, і тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лиці посміх, мамину похвалу, оте невимовлене і для когось чужого невідоме, непомітне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на її губах, побачив відчужену сувору жінку. Висока, в чорній хустині, пов'язаній по-старосвітському, вона не знала, де подіти свої руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, перепліталися, аж потріскували пальці, обличчя її зблідло, а сухі губи ворушилися, дрібно вишіптуючи якісь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очі запалися у ями, в пропасті, й звідти поблимували сполохано.