Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То що я маю відповісти мамі?" — скигліла вона в густій мокрій пітьмі. "Іди геть, Ольго", — штовхнув її в плече, й вона послушно почалапала по грязюці, схлипуючи. Я стояв на хвіртці під дощем і слухав, як вона місила грязюку, аж поки кроки її не згасли серед ночі... аж поки — це буде точніше — не згасла в мені надія, що вона повернеться... повернеться і скаже: "Я люблю тебе, Павле".
Я стояв і в думці роздирав пітьму криком: "Я люблю тебе, Ольго!" А серце моє краялося...
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
9
Ріка зміліла, висохла й літо, уткнувшись носом човна в поруділі ситняки, даремно хлюпало веслами на мілководді — човен не пропхнувся вперед ні на крок. Попереду починався твердий берег, і літо, звівшись в човні на ноги, з цікавістю його розглядало; спершу здавалось, що цей твердий чужий берег нічим не відрізнявся від його, літа, берегів, бо так само густо й темно зеленіли полчища дерев, і так само плавало в небі й щедро розсівало тепло сонце, і так само в хмарах, немов у перинах, клубочилися і зрідка, як собаки спросоння, погаркували громи; і так само ранками сріблилися росою отави; і так само польові дороги яро, запаморочливо пахли соломою і коров'ячими кізяками. А проте... а проте, літо уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних полів кваплива осінь, ще, правда, несміливо, крадькома ночами, коли літо, як розкохана жінка, безпечно спало в скирдах соломи, розвішувала свої невидимі дзвіночки, які тоненько, мов писклята в гніздах, розсівали над землею щемливу мелодію; іще мелодія була ледве чутна й схожа на сріблясте павутиння; іще її, може, почули тільки лелеки; іще стернями розлого, навальне й жарко котився літній поїзд, і били в поїзді золоті литаври й іржали весільні коні й хмільний дух молодого вина й молодого хліба розливався навколо і п'янив світ, а безжурні співи летіли попереду поїзда й устеляли собою дороги, й цілому світові ще здавалося, що цього року не буде ні осені, ні тим більше — зими; надвечір'ями однак, коли улягався хмільний вітер і пригасало в рожевому попелі сонце, а довгі тіні накривали собою денну метушню, літо чуло в собі, як чує у собі музику скрипка, до якої ще не доторкнувся смичок, ще несміливе, далеке, але вже сумовите ячання осінніх дзвіночків.
І літо, стоячи на рівних ногах у своєму човні й приклавши до чола долоню, вдивлялося в чужу землю пані-осені, що починалася десь там на горбах під буковим лісом; десь там осінь уже їздила білими піщаними дорогами: скрипів у тиші дерев'яний її віз, осінь погейкувала на волів... а воли проте не поспішали. Кожна пора в році має свій час, свою музику й свій ритм.
Того пізнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого Духа, я, мабуть, уперше за ціле життя відчув, що оце між Ключаревим обійстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу між літом та осінню; власне в Страдчій долині нічого не змінилося, все так було, як учора, й позавчора, але моє вухо... а може, й не вухо, ні, це душа моя відчула, як на старезній липі подзвонюють осінні сумні колокольці, а котрийсь з колокольців зірвався з гілки й упав мені на плече.
Був це жовтий листок...
— Цими днями приступимо до облич, — сказав я Ключареві, маючи на увазі розчистку фрески у Святому Дусі. — Треба завершувати... і треба вирішувати долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опіки. Тим більше — фреску. Дивуюся, що нема відповіді на мої листи зі Львова та із Бистричан.
— Відповідей, Майстре, може, й не бути, — зітхнув Ключар. — І най би відповіді на ваші пропозиції десь би по дорозі загубилися, най би фреска і Святий Дух увесь залишилися під опікою Черчена.
Наша вранішня розмова була продовженням учорашньої вечірньої і позавчорашньої; зрештою, відколи розчищення фрески в Святому Дусі наближалося до завершення і нам, тобто мені, Ключареві й Вер-беню, стала зрозуміла її композиція, мистецька її вартість, її значення в історії краю, а може, й цілої України, ми майже кожної днини сушили собі голови її майбутньою долею: я мріяв зацікавити фрескою увесь наш мистецький світ, а може, й партійно-державний світець, що дало б змогу обернути Святий Дух у Музей однієї фрески; я сподівався розворушити затхле, збайдужіле кодло єфрейторів, приписуючи їм певні заслуги у її, фрески, відкритті... заслуги й славу. Павло ж Ключар був рішучим противником моєї ідеї, вважаючи, що єфрейтори про людське око можуть погодитися на відкриття Музею, будуть навіть промови, статті в газетах і журналах, буде тутешній Голова, а з ним і партійний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудів і коштів для того, щоб Святий Дух із своєю славнозвісною фрескою засяяв на цілу Україну або й на увесь Союз, бо ж, прецінь, намальовані на фресці не якісь святі, не Ісус Христос, не князі і не гетьмани; вони, єфрейтори тутешні, рогачівські, бистричан-ські та львівські будуть робити вигляд, що Святий Дух і для них щось та значить, фреска у ньому — велика й трагічна сторінка в історії України ("Ми інтернаціоналісти, це правда, але не безбатченки"), але ж... але ж, заледве заволодівши Святим Духом, вони почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчої долини, змова мовчазна, затаєна, може тривати рік і два або й більше, поки ми всі не повіримо, що єфрейтори теж патріоти, не безбатченки, поки Цека в Києві або ж у Москві змайструє нову постанову на шкоду фресці, поки якийсь пильний ідіот не напише в "Правді", в "Радянській Україні" чи й у районній газетці, що наші музеї захаращені релігійним живописом, що атеїсти втратили пильність, що буржуазні націоналісти в особі професора Василя Васильовича Бережана завищили мистецьку та історичну цінність фрески, це антихудожнє ма-льовидло сільського богомаза, буржуазні націоналісти не ликом шиті, їм не так розходиться про фреску, Бог із нею, їм розходиться, щоб у Страдчу долину звабити якомога більше народу, особливо молоді, і щоб молодь собі нагадала: ось Святий Дух — незламна фортеця нашого національного коріння, ось ліворуч — Козацька могила, ось праворуч — цвинтар Українських Січових Стрільців. "Думайте, думайте, дєткі". І хтось із "думаючих дєток" у районі, в області чи в стольному Києві дасть вказівку і...