"Ольго...
Ольго, ти ніколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобі не здається, що він дотепер ходить в стрибках із автоматом і воює з усіма нами; він усіх тут ненавидить..."
"Хіба він, Павле, не ґаздує в Черчені по-людському, щоб у черченських людей був хліб на столі й до хліба? Село починає будуватися, солом'яні стріхи й для фотографії не знайдеш. Газифікація планується. Все для простого хлібороба. Ось хоч би стоматологічний кабінет, де я працюю. Що, ні? А хіба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо Святого Духа? То парторг Пннди-лик затіяв тоді зняти хрест із бані..."
"Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки і трактористи — народ начебто тихий, сумирний, в мазуті й у гною, а проте твердо стали: будете збещечувати Святий Дух — не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал. Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твій тато власний інтерес боронив".
"Ти таки несправедливий до нього, Павле".
"Він далі лишився стрибком, далі утверджує "соціалістичні перетворення" силою, лайкою, брутальністю. Відніми у нього автомат, Ольго".
14
Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезію й, так би мовити, розтеревенився "про власну творчість" тоді, коли Ольга навпростець спитала: "Як ти пишеш вірші... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен був їй відповісти, що ніякий ще не поет, я навіть не знаю, чи моє писання бодай трохи схоже на поезію, це так собі... це ніби душа розмовляє з Богом і з цілим світом. Я не один раз бачив, як весною виспівують шпаки: тріпочуть у самозабутті крильцями, дзьоби широко відкриті — солов'їні трелі, витьохкування, посвисти сип-ляться як перли, тобі на голову... сипляться і чаруюють: тобі здається, що птах співає виключно для тебе, що його спів призначений для того, щоб прогнати, розвіяти ранішню імлу з-поміж дерев у нашому садку на березі Золотої Липи, щоб ранок визолотився і став голосним, як скрипка. А насправді ж птаха виспівує, сказати б, свою душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому йому співається.
Одначе я цього Ользі не сказав; я не міг себе побороти, сидить у мені, такому начебто самокритичному та іронічному, як хробак у яблуці, замаскувавшись робленою байдужістю до власної особи, такий собі самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого іще не відкритий", "який не схожий на інших із пишучої братії", і який "має збагачувати нашу літературу". Що правда, то правда, я ніколи високим думкам про власну особу не давав волі, притоптував їх на самісінький спід своєї душі та ще й, немов камінням, глітом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював самоіронією. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкі думки про себе, нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й вони спливуть на поверхню. Найчастіше це траплялося тоді, коли в інституті, в літературній студії наш керівник і знаний поет Микола Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братія моя літгуртківська стискувала в кулаки заздрість, а у дівчат очі світилися, як незаслонені ввечері вікна, а Верховинець — високий красень з козацькими вусами, обидвома долонями брав моє обличчя і цілував розчулено в лоб. "Господи, як гарно, Павле. Висока тобі дорога простелиться".
Він був добрий і щедрий, цей Верховинець, він не шкодував для нас ні слави, ні гонорарів, ні дівочої ласки, він усе це мав, багаті й талановиті люди, думаю, не бувають скупими, ні заздрісними, а я, захмелілий, виростав у власних очах, начебто справді злітав на високий щабель... а насправді я сидів на щаблі на першому знизу, на початковому, на сухому, трухлявому сучку, і співав, немов той шпак, тріпочучи крильцями.
Тепер також, замість того, щоб відбитися від Ольжиного запитання жартом або ж повести розмову в іншу борозну, я цілком поважно почав уголос розмірковувати, як я "починався як поет". І прошу мене зрозуміти: я ішов поруч з красивою молодою жінкою; я обіймав її за стан; я час від часу утикався обличчям у її важку розплетену косу; я ловив її позирки, коли вона повертала до мене голову, і в Ольжи-них очах я вичитував... ну, захоплення десятикласниці молодим учителем історії. То ж я мимоволі мусив ставати "талановитим", навіть "геніальним", а всі талановиті й геніальні повинні мати свій поетичний родовід, початок, чи не так?
Я бував, коли вчився в інституті, на літературних вечорах, чув подібні зпитання, які задавали поетам, котрі вже мали по дві-три збірки поезій, і пам'ятаю їх, поетів, відповіді: один почав писати під впливом Шевченкового "Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третій "починався від Сосюри", а я, Ольго, починався... я починався... я вихлюпнувся з "маминих віршів". "Невже твої мама ще й писали вірші?", — аж призупинилася Ольга. "Ні, мама не писали... мама просто любили вірші. Вони замолоду декламували в читальні на концертах... декламували, і уяви собі, нам, малим, удома". "Дивно, — мабуть, не повірила Ольга. — Коли бідній селянці було до віршів, якщо вона бігла з серпом чи мотикою в поле. Вдома — худоба, свині, кури, ну й дітлахи. І все це на її голову і на її руки. А ще чоловік із своїми кулачищами. Нині колгоспниці теж не легше, а колись одноосібникам і поготів". "А все ж, Ольго, діялося так, як розповідаю. У тридцяті роки, дарма, що Галичина була під Польщею, читальні "Просвіти" вміли просвічувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в тому числі й жіноцтво. Ти, певно, не знаєш, що у нашому Чер-чені — так оповідали мені в сільській бібліотеці — є більше десятка старих жінок, яким додому школярі регулярно носять з бібліотеки книжки; уяви: читають старі порхавки "Війну і мир" Льва Толстого". "Моя мама пояснила б цей феномен інакше: не якась там буржуазна "Просвіта" з тридцятих років іще посилає свої імпульси в теперішній час, а є це результатом культурної революції в західних областях України, є це досягненням соціалістичного будівництва", — сказала Ольга. І вже не можна було прочитати з її обличчя: жартує вона, глузує з порожніх слів своєї мами, а чи таки сама вірить у подібне твердження? "Соціалістичне будівництво ні при чому, якщо мої мама люблять книжки... якщо вони залюблені в поезію. Навпаки. Соціалістичне будівництво не витерплює ось хоч би такий вірш, який я почув від мами ще в дитинстві. Вона зчаста його повторює, як "Отченаш". Можна сказати, я виростав під цим віршем, як під дощем. Послухаєш?" — Я торкнув Ольгу за лікоть. Одначе згоди не чекав. — "Зійшлись обоє на багнетах: Старий-старий і молодий. В одного: — Сину! — з-під кашкета... В другого: — Батьку, одійди!... Зійшлись і стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет мовчить і жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошені обличчя. — Не біль, не втома — дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за раз!.. І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось іззаду з кулемета Обох скосив..."