Аж однієї ночі наїхали з району комсомольці: лупали стіни й викорчовували з долівки кам'яні плити. Шо не здолали ломами, кирками й сокирами — те віддали вогневі: церковця корчилася в полум'ї цілий досвіток і цілий день. Ніхто не мав права бігти гасити; та що там бігти... ніхто не мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не полакомилися, як це буває, на кам'яне плиття — готовий будівельний матеріал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей пострах перед Божою карою; а може, палив людей потаємний сором, що не оборонили маленької святині; а може, люди таки направду вірили, що святий Николай зійшов з образа, що висів колись у церковці, й блукає навколо руїн, їх стережучи.
— Але ж хтось таки вечорами запалює тут свічки... й навіщо запалює? — допитувався я у двох підтоптаних молодиць, що розповідали мені історію Дмитрової покути. — Хтось упокорює святого Николая, бо кажуть, що він, назагал будучи добрим і лагідним, впадає інколи в гнів?
Жінки стискали плечима й зітхали.
— Чи святий Николай не видить, який то нині нелюдський світ настав? Чого б йому на нас сердитися? Є район, є область, начальники там сидять ружні. Ми й так прокляті коло буряків. А свічки ... а свічки горять, я думаю, як пам'ять: був чоловік Гараздюк... Друга жінка додала:
— Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бігме, тут присутній... і щоб душа його не блукала по вертепах — засвічена свічка кличе його сюди, на вистраждане й покутне місце.
Я чомусь вірив цим жінкам, дарма, що їхня бесіда була простодушною; я вірив їм через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку нині не гладять по голівці. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки? Каторжні ділянки цукрових буряків? Хоч... колгоспний голова ой який буває винахідливий: не випише соломи худібці на зиму, не дасть вкосити трави на спілку: дві третини — колгоспові — третю собі, не дочекаєшся коней, щоб виорати навесні присадибу, або ж, чого доброго, обріже тую присадибу по самий причілок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш — чотири дошки не випросиш на деревище.
Жінки вже потюпали додому, а я далі сидів на рові навпроти Дмит-рової покути й жахався .незахищеності, безправності наших сільських людей; раніше якось не спадало на думку... дотепер і свою маму я не бачив так зримо в колгоспному хомуті; я не міг її, горду й пряму, уявити боязливо скулену, занурену в кріпацьку працю. Тепер же вона несподівано подибала в моїй уяві поруч з жінками, її сапка на плечі зблискувала червоно.
І певно, мої мама щось шепнули високій і худій жінці, бо вона призупинилася й поманила мене пальцем.
— Не сиди тут, — сказала суворо. — Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут партєйні та комсомольці засідки роблять, щоб злапати того, хто свічки світить на Дмитровій покуті. Ше будеш мати біду.
Я поцілував жінку в руку.
Я того вечора поцілував жінку в руку, а нині привів сюди, на Дмитрову покуту, Ольгу. Вона слухала розповідь мовчки, тулячись до мого плеча. Вечір на наших очах погасив сонце й заходився ткати свої сірі верети. Кукурудзяний лан на тому боці дороги почорнів і виглядав, як військова налаштована лава, а понад лавою стриміли на фоні світлого полотнища неба гострі піки.
— Нащо ти мене сюди привів, Павле? — спитала майже пошепки Ольга.
— Сам не знаю, — відповів я щиро. — Мою уяву вразила свічка на камені ... горіння її як пам'ять по людині. Розумієш: казахстанські степи проковтнули того Дмитра Гараздюка, а він, дивись видобувся з пекельної прірви і світиться отут, удома.
— Слухай, — шептала мені на вухо Ольга, — може, річ не в пам'яті лише? Може, при світлі свічки душа його приходить сюди, щоб знову класти у зруйновані стіни церковці камінь на камінь. Він, певно, ще не скінчив свою роботу.
Я тулив її до себе, враз обпалений її припущенням; це так з її боку було несподівано. Ольга була практичою жінкою: недовершена робота повинна бути закінченою.
Я дістав з кишені свічку й устромив її поміж камінням, Ольга черкнула сірником. Долонями обтулювала вогник, поки він не набрався сили. Навколо ворожо, чорно, мов хижий звір, лежала ніч.
Я обдурював самого себе, відповідаючи Ользі, що начебто не знаю, чому привів її до руїн Дмитрової покути; і, мабуть, правда не в тому тільки, що мою уяву розкраяла самітня свічка на камені як незгасима пам'ять по людині, яка колись жила, хоч... чому б не могли поєднатися дві мелодії, два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслі: моє поранене враження від вечірньої свічки і прозаїчне бажання поділитися побаченим із коханою. Інтуіція сільська підказувала мені, що маю це робити непомітно, тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там духовна жебрачка. Я зовсім не збирався її виховувати, Боже борони, мені лише баглося її збагатити, засівати її душу зерном, з якого ми споживемо чесний хліб... ми, цебто — я, Ольга і наші діти; я уже обдумував наше спільне життя, і вже виколисував дітей; лежу, бувало, в своєму наметі й малюю в голові образки родинного нашого щастя... ідилія гойдала мене у своїй колисці: ой, люлі, щастя, ой, люлі.
9
Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спільного хліба, я зрозумів, що він буде гірким... що той хліб буде лежати поміж нами каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цілунок, як пелюстка, цвів на наших губах, і добре, що це сталося на початку. В моєму розпорядженні було багато часу. Так я собі думав.
Дощ сіявся густо з самого ранку й студенти, звісно, в розкопи не пішли; професор Баранівський називав дощові дні "празниками святого нероби", старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха лопати, з-під якої очікував нової знахідки; він був ненаситним у своєму прагненні розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпісіньку, яку приховувала земля; тайна ця могла явитися світові у вигляді черепка або ж купки вугілля, обкладеного камінням, пташиної кісточки або ж пшеничного зеренця, якому від роду півтори тисячі літ. Студенти ж дощові дні любили: хлопці спали у наметах або ж бренькали на гітарах, дехто читав або ж писав додому листи; дівчата теж знаходили домашню роботу; і тільки я один нудьгував у своєму наметі, дощі мене пригноблювали не лише тут, на розкопках, але й удома.