Її боялися...
Пам'ятаю, якось під час перерви вона зайшла непомітно у наш десятий клас, коли я, оточений гуртом ровесників, читав свій вірш про ключі, якими відчиняється напровесні земля. Хмура Настя стояла позаду ніким не помічена, аж поки котрась з дівчат, інстинктивно відчуваючи, певно, студений повів, що струмився від неї, як від нечистої пекельної сили, озирнулася й скрикнула, за нею мимохіть озирнулися інші й, побачивши Хмуру Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед нас і боягузи, які спохопилися втікати, вона ж бо крижаним своїм поглядом усіх заморозила.
— Ти й далі пописуєш віршики? — спитала ненависно, немовби зловила мене на чомусь недозволеному. Втім, ненависть у її голосі може й не бриніла, це був її звичний стиль. — Туманиш, небоже, голову собі та іншим. Поетів у нас і без тебе вистачає. Крім того, смердить у твоєму вірші релігійний душок... отой святий Юрій, котрий гарцює на білому коні по долах і горах, списом своїм торкається землі й будить її від зимового сну, виглядає смішним у наш раціональний час. Мені здається, що твій Юрій на білому коні недоречно заблукав до радянської школи. Ти розумієш, як це не по-сучасному?
Я був готовий оборонятися, заперечувати або й навпростець виказати вчительці, що вона розуміється на поезії "як вовк на звіздах", що вона зроду не тримала в руках поетичної книжки, що душа її для краси замкнена, і нічого нема дивного в тому, що білий кінь святого Юрія обминув її, глуху й німу. Хмура Настя, вочевидь, вичитала з мого зблідлого обличчя готовність протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навідліг:
— Ти не згідний... ти не згідний, що торба поезії не вартує торби січки?
Ох, шляк би тебе трафив.
Вона й не чекала відповіді, пішла до свого стола й, начебто нічого не сталося, розпочала урок.
Мене душили сльози.
Я був тоді наївний дітвак, який не уявляв, що після цього першого літературного биття, почнеться биття друге й третє і постійне, тільки биття більш витончене, кваліфіковане; неправда, що до болю можна звикнути, що душа від побиття обростає мозолями і стає невразливою, я лише навчився біль приховувати; я ходжу у світі усміхнений, тихий і лагідний, і ніхто не здогадується, що це маска, що прикриває зсинцьовану душу.
Як то страшно, коли поети блукають у масках...
Тобі, Павле, неприємна та згадка... та давня, я знаю, про мою маму? — Ольга повернула мене в сьогоднішній день. Я мимоволі порівняв у думці матір і доньку, вони були зовнішньо схожі: круглолиці, зеленоокі, бровасті, стрункі станом і... і водночас Ольга відрізнялася від матері, як сонце від місяця, своєю лагідністю і відкритістю. Здавалося, матір віддала доньці всю свою доброту й радість, відпущену їй при народженні, не поділившись, на щастя, похмурістю. Ольга стояла перед світом, як деревце у чистому полі, яке кожен міг зламати, одначе ніхто не зважувався його й пригнути; поле без деревця стало б одноманітним, плоским; Ольга неначе була свідома своєї безборонної лагідної сили й тому нічого її у світі не лякало, не затьмарювало життя, від світу вона теж нічого не вимагала, сприймала його таким, який він є, і від нього не оборонялася.
Вона просто жила, дихала, любувалася днем, ловила вітер руками й підставляла личко, щоб цілувало її сонце; нічого в ній не було навмисного, штучного, вона направду жила як дерево в лісі, як заєць під межею, як риба у воді.
Припливла риба з первосвіту.
Я відкрив її первісність з самого зародку нашого кохання і не переставав дивуватися, що у нинішній час трапляються такі оригінальні особи; я переконаний, що навіть смерть у старості Ольга сприйме спокійно, без страху, вона тільки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.
— До речі, — відповів я, — давно твоєї мами не бачив. Вона все така ж... непримиренна? — підшукував м'якшого слова.
— Ти її вибач, — сказала Ольга. — Вона сама собі не рада. Дитинство та юність були у неї важкі, карбовані; карби над нею запанували, нічого не вдієш. Ні, поезією її серце не пом'якшиш, — зітхнула Ольга. — Думаєш, нам із татом легко з нею... водить вона нас на мотузі, — засміялася, уявляючи, певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полі. — Твоя мама, Павле, інакша? — глянула на мене допитливо.
— Моя мама звичайна, як усі селяни. Старість, на біду, її гне, а тут кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю тут пращурів. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував удома. Якби ти побачила, як вона втішилася, коли дізналась, що я дістав призначення до Черченської школи, тепер буде мати помічника на ґаздівстві. Ну, й буде з ким заспівати, наслухатися віршів... і не тільки моїх, — похвалився я.
Ольга сплеснула в долоні; була у її пориві радість, змішана з недовір'ям.
— Жінка стара... від сапки жінка... жінка з дійницею в руках, жінка, що пасе козу, любить вірші? Ти не жартуєш? — Вона таки сумнівалася; було в моїй похвальбі щось від соцреалізму.
— Які можуть бути жарти, коли мої мама знають напам'ять копу віршів... Шевченкових, Франкових, інших поетів. Додай до віршів безліч пісень, принесених нею з молодості. Тепер таких на ніяких концертах не почуєш. Замолоду, в тридцятих роках, без неї не обходилися жодна вистава або концерт у читальні, яка тоді дуже точно називалася — "Просвітою". Та й поза читальнею село, змордоване роботою, співало вечорами на вулицях, вигравали музики на толічках. Якоїсь неділі старе і молоде квапилося на фестин, тобто на сільський фестиваль у Ксьондзовому лузі.
— Чи твої мама молодість свою дещо не підмальовують, старші люди люблять ідеалізувати час, коли вони були молодими: "Колись, чуєте, було все краще, навіть глина "за Польщі" була ліпшою", — сказала Ольга. — І це природно. Коли ми доживемо до старості, то сьогоднішня днина теж буде, як веселка.
— Ми й направду втрапили у веселку, Ольго... втрапили в буяння кольорів, музики, чогось такого невимовне щемливого на грані радості й сліз, — шепнув я гаряче пригортаючи її до грудей. Вона тулилася до мене довірливо як дитина; беззахисна її довірливість аж струсунула мною, аж запаморочилося в голові, я вхопив її обличчя в долоні й осипав цілунками; а поки я її цілував, до мене підкрадався запізнілий страх: щоб я робив на білому світі, якби недільного ранку не виплив би із-за пелени туманцю, що стелився над Дністром, катамаран львівських інженерів.