— Гарно тут, мені подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, — присіла біля вогнища. — Знаєте, панове-товариші, що значить "спузар"? Це той, що підтримує вогонь, вигрібає попіл... той, що вогонь береже. Я беру на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
Жіноцтво сплеснуло в долоні; жіноцтво з часів інститутського минулого пам'ятало, що їхня зеленоока товаришка однією лише своєю присутністю привносила в товариство, часом розсварене й розледачіле, спокій та працьовитість; вона обеззброювала зеленими своїми очиськами, лагідною посмішкою та безпосередністю, що межувала з наївністю, кожного, хто потрапляв у коло її магічного впливу; дівчата знали, що Ольга Чобіт навмисне не виробляла магію простої поведінки, це було у неї природне, вона також не вельми приглядалася у дзеркалі до своєї вроди й, очевидно, не журилася — вродлива вона, чи так собі — сіренька куріпочка, її це мовби й не обходило; вона жила, як калина — де її посадили, там росла й цвіла, прикрашалася червоними кетягами, на її пагілля сідали солов'ї й сороки — й усе це було для неї звично й просто, як звично й просто пливе ріка, як звично й просто земля родить збіжжя.
Нічого цього про Ольгу Чобіт я не знав, і навіть не мав гадки що десь вона пливе Дністром на катамарані під синім прапорцем у гості до професора Баранівського, до якого я упросився за помічника в його археологічній Дністровській експедиції коло буковинського села Рашків; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав від глини й сортував викопані черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предків, стежив, щоб студентська братія — історики з Львівського та Київського університетів, які власне й були робучою і тягловою силою експедиції й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгі години, бо літо пливло, миналося, як Дністер, а експедиція ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подільським мала будуватися на Дністрі електростанція, ріка підніметься на сім-вісім метрів, а це означало, що вода назавжди заллє прибережні тераси й тоді ніякий археолог, якщо цього літа не поквапимося, не розшукає тут сліди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, мені хотілося особисто пробитися через пласти нанесеної за ціле майже тисячоліття глини, піску й гравію до так званого культурного шару й стати на порозі житла з четвертого чи п'ятого століття й відчути присутність людей, як тут жили.
— Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? — Ольга торкнула мене плечем. — Дивно, правда? Живемо в одному селі... та проходив мимо... і я проходила мимо й ніколи мені не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалі нічого про тебе не знаю, чула тільки, що вчишся в інституті й що пишеш вірші. Випадок звів нас... сидимо на березі Дністра за сотні кілометрів від Черчена й приглядаємося до себе немов чужі. Чого ти сюди, до професора Баранівського, приплив... любиш археологію?
— Цього року якраз я скінчив науку й, до речі, буду вчителювати таки ж у нашому Черчені. Це моє покликання. Розумієш? Я хочу дивитися у дитячі очі... я хочу ці очі виповнити мудрістю, знанням про рідну історію. Археологія... археологія — це олива в світильнику історії, без неї нема ясності, й нема в історії баз археології живого життя. Розумієш? Ось три дні тому я підняв у розкопі вінчик розчавленого горщика, а на вінчику — слід від пальчика дитини. Тисячу років минуло, як дитина торкнулася сирої глини... багато чого на землі перемінилося... катаклізми, війни, моровиці, покоління за поколіннями зникали, а живий слід дитячого пальчика зостався. Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в білій конопляній льолі, яка блукає берегом Дністра. — Хто знає, може треба було розповісти про себе якось простіше, заземленіше, але я слів не вибирав й не приміряв, вони самі прилітали до мене, немов синиці на простягнуту долоню, що пахне коноплею.
— Ти гарно говориш, — зітхнула Ольга, — і романтично вимощуєш свою дорогу в професію. Я так не вмію... я вдалася в свого тата. Він каже: що не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось і роблю... лікую й висмикую у людей зуби в нашому рідному колгоспі. Це так прозаїчно. — Котроїсь хвилини мені здалося, що вона жаліється, що жаль їй самої себе, й Ольга, певно, сама відчула, що ненароком забриніли в ній жалісливі струни, бо відразу поправилася: — Та я запримітила: мені іншого життя не треба... прості люди, проста потрібна людям робота. Ну, крім того... біля тата й мами, в теплі й у достатку. Я тому й повернулася, зі Львова... я не могла у Львові. — Вона таки жаліла себе, й мені баглося її пригорнути й погасити її жаль. І водночас розкрилася мені її душа: молода жінка, яка сиділа біля мене, жила без усяких претензій, без романтичних уподобань, по-земному реалістична. Про таких кажуть, що вони — прості, але це неправда, простота ця оманлива, такі люди точно знають своє призначення на землі і цим знанням багаті їхні душі... багаті й складні.
— Ні, Ольго, ворожба не минеться ні завтра, ні післязавтра, — навернув я розмову в попереднє русло. — То лише пліт чи то пак катамаран, поплив униз рікою до Молдови чи аж до Чорного моря і зник... і ми забули про нього, як забуваємо про лінію на небі, що її креслить політ птаха. Ти ж залишилася тут, лишилася отже й ворожба.
Я закохався в Ольгу з тієї першої миті, коли катамаран із голубим прапорцем на щоглі причалив до берега, на якому розкинула намети наша експедиція. Був ранок, спеленаний молочним туманом, рясно покроплений росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок із нашими шатрами, з нашою похідною кухнею, що ліниво пряла тонку цівку диму, із Дністром, що вигравав потужними мускулами хвиль, із цілою вервечкою верб, чорних і дуплавих, що немов старі жінки посхилялися горбато, дивлячись ціле життя в дзеркало води, й оці кукурудзяні поля, що починалися в кількох метрах від наших розкопів і на горизонті зливалися в одне суцільне зелене марево, і кучугури горіхів, що, немов вибухи первісної земної сили, піднялися над Рашковим... піднялися й прикрили село, підім'яли будинки, церкву, оригінальні кам'яні огорожі дворів, що робили їх схожими на маленькі фортеці; цілий ранковий світ разом із професором Бара-нівським, котрий сидів на розкладному, гейби шевському стільчику й посмоктував люльку, разом із студентами, які, ліниво потягуючись, виповзали заспані з своїх полотняних леговищ... цілий отже світ простягував мерзлякувато руки до сонця, що викотилося на горби протилежного подільського берега й розсілося там, бризкаючи навсібіч червоним радісним теплом, і все навколо купалося в його променях, обігрівалося поступово, й оживало, й виповнювалися Дністрові береги молодими голосами, пошумом зел і листя... і ще десь у наметі бриніла, мов бджола, гітара.