Й напевне провідником по всіх моїх пекельних колах був би невідомий мистець з сімнадцятого століття; цей натхненний чернець удень і вночі не давав би мені спокою: сьогодні відібрав би в мене пензель, завтра — змішав би в купу всі мої фарби, післязавтра — кинув би у вогонь мою палітру, а ще котроїсь ночі вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: "Нащо тобі, чоловіче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам".
І покотиться мій талант у безодню.
— Мені здається, що до кожної людини приходять такі дні... настають такі дні, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити сьогодні, це твій святий обов'язок, справа твоєї честі, і є робота, яку можна відкласти назавтра, — промовив я, відчуваючи незрозумілий приплив утіхи, що потекла моїми жилами. — На завтра, гадаю, можна відкласти поїздку в Карпати на пленер.
— Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, — зітхнув молодик. Був схожий на великого щура, що присів на хвіст... сидів молодик на хвості й нервово бігав олівцем у своєму блокноті. — Ви — член партії і повинні знати, чим це пахне. Знаєте? — оскалив хижо гострі білі зуби.
Це була відкрита погроза; іншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда, вони могли заборонити далі працювати над розчищенням фрески, могли знайти якийсь формальний привід. Та їм баглося, щоб я особисто відмовився від Святого Духа, а вже потім буде видно.
— Та що ви з ним панькаєтесь! — таки не втерпів, скочив із свого стільця гарячий Афоня Пиндилик. — Здєсь по-нашому треба, по-пролетарському...
Ні, він не докінчив, його шарпнув іззаду за хвіст гімнастьорки Дмитро Цимусь.
— Подивіться-но, товариші, у вікна, — сказав він стиха.
Всі припали до вікон. А я вдарив ногою у двері й вийшов на вулицю... я вийшов на вулицю й остовпів: у скверику перед сільрадою, на дорозі, на греблях придорожніх ровів сиділи й стояли чоловіки й жінки — заледве не ціле село зібралося тут купно; я зрозумів, що зібралися вони тут для моєї підтримки або й оборони. Ніде поміж людьми я не бачив Ключара або ж Вербеня, хоч і здогадувався, що цей сільський схід — їхня робота. Зате ген-ген на стежці, що бігла навпростець городами до Страдчої долини, я побачив високу постать у чернечій сутані, щоправда, чомусь у сутані білій та ще підперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве волосся розвівалося на вітру й світилося, вибухаючи іскрами, чистим сріблом; я знав, що на стежці, власне, ніякого черця нема, я його сам вигадав, я його хотів там бачити,
А може, це був я сам?
Це я ішов до Святого Духа й сотні пар очей провожали мене поглядами; погляди мене любили й оберігали.
ЧАСТИНА СЬОМА
ПАВЛО КЛЮЧАР
1
Ніхто з нас, чоловіків, не знає, звідки появляються у нашому житті жінки; і ніхто з нас, чоловіків, не збагнув іще жіночої суті. Й не дивно, що цим питанням сушать собі голови мудреці, й що мистці, відколи світ стоїть, залюбки пробують оживити на своїх полотнах чи в мармурі або камені небесне сяйво жіночого тіла, що поети усіх часів і всіх народів, починаючи, мабуть, від царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й водночас вічну тайну жіночих очей; ніхто з нас, смертних, не може в жіночих очах із певністю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це обіцянка насолоди, чи це маска холодної байдужості, чи це почуття переваги, а то й зневаги, чи це погляд із минулих правіків, чи це знову ж таки обіцянка, але вже обіцянка вічності, чи й навпаки — пророкування забуття? Жінки схожі на сфінксів у чоловічій пустелі, ми блукаємо навколо них поодинці й отарами, зазираємо їм ув вічі, виспівуємо їх у піснях, вимріюємо у снах, засипаємо дарунками, будуємо для них гнізда, а вони з висот своєї самотності й розуміння свого призначення минають нас на тісних від натовпів міських вулицях, на розквашених тракторами й худобою колгоспних путівцях чи десь на вузьких стежках поміж житами, і зникають у людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, і після них нам залишається тільки їхній вабливий запах, і тільки сяйво їхнього волосся, що спалахнуло на сонці або ж повісняною білизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем ярої міді... і тільки їхні погляди залишаються нам у душах як знаки чогось незрозумілого і таємничого; і ще залишаються нам їхні усмішки; жіночі усмішки (ви помітили?) схожі (я починаю грішити пишнослів'ям, так? Але не каюся, ні.) на пелюстки весняного первоцвіту — такі ж ніжні в на-піврозтулених устах; тандітні, по яких можна хіба торкатися лише цілунками. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що їхні посмішки призначені виключно для вас, жінки — потайні істоти й вони посміхаються переважно для себе: то вони згадують про вчорашню приємну ніч, то вони слухають самі себе, а в собі — або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони розквітають мимоволі перед майбутнім своїм святом, яке може статися сьогодні, завтра чи й післязавтра... жінки завжди очікують та очікують свого свята, як каня дощу.
Одного дня, одного вечора, однієї ночі стається чудо: котрась з жінок чи дівчат, яка дотепер пропливала мимо вас із загадковою посмішкою... пропливала, немов лодія із невідомих морів і в цих морях зникала, й через те була для вас недоступна, далека й взагалі ірреалістична, раптом... раптом, ідучи вам навстріч, зупиняється, дивиться на вас своїми очиськами мовчки й захоплено, мовби ви красень із красенів, і ви теж, дещо спантеличені, раптом починаєте згадувати, що якраз навколо цієї істоти блукали ваші думки, що це якраз та, яку ви очікували з дня на день; і не має значення: вродлива вона, чи так собі сіренька пташка, висока чи низька, розумна чи не дуже, української вона породи чи якоїсь чужинецької — вона для вас найкраща, найрозумніша, найчистіша.
Най... най...
І ви від цієї хвилини, якщо й були атеїстом, починаєте вірити в Бога: це Бог послав вам жінку для щастя і продовження роду.
— Я теж прислана Богом, правда? — без промінчика кокетства Ольга глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до неї з іншого далекого світу. — А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотні літ, ти роздобув у ворожбитів книжку, з якої навчився туманити дівчатам голови? — злегка усміхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселі іскринки... сяйнули й відразу погасли. — Або й нема на світі ніякої ворожбитної книжки, це діє на тебе ворожба ріки, отого крутого берега, що червоніє оголеними кістяками червоних скель, оці поля. І сонце, що заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зійде з очей і ми знову опинимося в буденщині, як у калюжі, на якій нема місця для твоїх лодій. Ось побачиш...