Так стало відомо, що Ілька Гладуна в тюремній лікарні у Бистричанах ніколи й не було, він туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на третій день після арешту тут таки в Лисичанах.
Даремно тільки Гладуниха вистоювала з передачами під бистричанською тюрмою. Не вельми хитра гра з "грипсом" була задумана для того, щоб очорнити Юстину; одним пострілом, як говориться, було застрелено двох зайців: кинули підозріння на бідну жінку, яку есбе поквапилося знищити як агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах підпілля. Мовляв, думайте та зважуйте, добрі люди: ось що виробляють ваші хлопці в лісах. Звичайні вони вбивці.
— Ви надто поспішили, пане Опришко, знищити Юстину, — сказав я навпростець. — Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першій же "політбесіді" в читальні порипував чобітьми на сцені перед спантеличеними селянами й не міг приховати радості... він аж променився, коли єлейно бідкався, що баядери не пожаліли бідної черниці, яка служила людям і своєму Богові. Та що ж можуть очікувати від зарі-зяк люди прості... можуть очікувати кулі й удавки.
Я теж був тоді в читальні; я бачив, як наші люди хилили голови; хилилися голови від болю, від сорому й від страху певно. Вам, пане Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.
— Ну, доволі, — Опришко рішуче зупинив мене змахом руки. — Найлегше звинувачувати. Так, ми винні, я винен, до дідька, — він аж підскочив до мене, блідий аж синій, і скрипнув зубами. — І я спокутую... спокутую цей гріх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливі й жорстокі. Я визнаю, ми поквапились, бо ворог скрізь і всюди наступає на пальці, облягає облавами і своїми гарнізонами в селах. І множить, як я уже казав, сексотів. Знищуючи Монахиню, я був переконаний... я мав докази... що попереджую нову зраду. Хто міг гарантувати, що вона не вивідала про інші криївки... вивідала і продасть?
Так, ми люті, жорстокі, як вовки, але ми не перші вдалися до терору. Це вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим правилам підкоряємося. Це вони, професоре, посіяли поміж нами лють і підозру. Якщо хочете, то вони, більшовики, навчили мене особисто... навчили ненависті і навчили вбивати. Ось ви судите мене, я відчуваю, знаю: судите в душі глибше й суворіше, ніж на словах. І я вас розумію, принаймні хочу зрозуміти. Але й мене ви зрозумійте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну молоду людину; мені ще тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а вже за мною — цілий цвинтар. Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мій обов'язок... я заприсягнувся нищити ворога на кожному кроці вогнем і мечем, як писав колись поляк Сенкевич... нема в мене милосердя ні краплі. Я суцільна, монолітна ненависть і, певно, засліплений ненавистю, допускаю, якби то легше сказати, промахи.
Ні, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була уривчастою, слова відкушував поволі й, здавалось, брав кожне окреме слово на долоню і пригладявся до нього, потім струшував на долівку; словами він вистелив долівку навкруг себе — так я собі уявив — і вони, слова, лежали на долівці хоч на вигляд тихі, не розжарені до червоного, одначе я знав, що на дотик вони гарячі. Й поправді кажучи, я уже не був радий, що надто заглибився в трагедію Юстини Семенюк; кінець для мене теж міг бути трагічним. Шо йому, розлюченому есбістові, перешкоджало вихопити пістоль і...
Він цього не зробив би, я відразу себе заспопокїв; я не маю права про нього ницо думати. Справді ж, не вбивця він якийсь...
— Знаєте, пане професоре, ким я хотів бути в житті? — спитав Опришко й різко повернувся до мене... і я його не впізнав: замість скалок в очах, замість стиснутих губ, замість блідого гніву на худому обличчі я побачив страждання; я злякався, що він зараз заплаче або ж застогне; він обняв мене за плечі й довго, цілу вічність отак стояв заціпенівши; він ціпенів, склепивши повіки, а я, грішний, думав, що він мене не обнімає, він на мене оперся, йому було потрібне опертя, підтримка, без опертя обезсилений Опришко впаде; я відчував на своїх плечах вагу його тіла... вагу його страждання і мені по-людському стало його жаль. — Була в мене мрія — стати священиком... я шевський син із покутського містечка хотів стати священиком, щоб голосити слово Боже, проповідувати любов до ближнього. Тато з мамою були побожними людьми і моїм вибором тішилися. Я готував себе в думках до цієї місії... я був на першому курсі духовної семінарії, коли в тридцять дев'ятому прийшли совіти. Потім вибухнула війна, Львів зайняли німці й по місту розкотилася жахлива звістка, що енкаведисти, втікаючи, вимордували тисячі в'язнів.
Я пішов туди, до в'язниць, не з простої цікавості.
Я в душі був готовий сприймати як справжній божий слуга людські страждання і смерть; я був готовий глаїти лагідним словом розпуку матерів, які знаходили там розтерзаних катами своїх синів і доньок.
Мене занесло на подвір'я тюрми "На Лонцького" — так вона називалася ще з польських часів, разом із сотнями людей, які прийшли сюди впізнавати своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглі, трупний сморід. Годовані, як ворони, мухи. Гурти жидів, що виносили трупи із казематів, із підземель, й укладали їх рядами на подвір'ї... жидів, як я потім дізнався, пригнали сюди на спокуту за гріхи жидів-енкаведистів. Плачі — аж попід саме небо. І я там зрозумів, що мої наміри гасити лагідним словом чийсь біль виглядали б святотатством. Матері мусили виплакатися. Я навіть підозрівав... я тоді запідозрив, що криками своїми матері прагли докричатися до Бога, щоб повоскресшав їхніх синів; сини, доньки, батьки, сотні їх і сотні лежало на подвір'ї, а ще сотні в підземеллях лежали покладені в штабелі, як дрова... а ще в камерах лежали розкидані, як скошене важке колосся. Скатовані, оголені дівчата. Сокирами розкраяні черепи. В одній камері я бачив розп'ятого на стіні, прибитого цвяхами священика в чорній реверенді, живіт у нього був розпорений навпіл і в місиво кишок устромили голе немовля.
Повірте, я теж тоді завив разом із матерями, це була остання крапля, мене начебто теж розп'яли й ошельмували, і я мусив завити, як вовк. Я ступив тоді на край, де починалося божевілля; я тоді, саме тоді, на пекельному дні, засумнівався в існуванні Бога, бо як він міг допустити до страшної масакри, він, котрий начебто пам'ятає про слимачка на дні океану, а про в'язнів львівських забув. Ні, не зі словом треба мені йти до людей... я так тоді постановив, це зроблять за мене інші, не мій це талант... мій талант платити ворогові люто. І хай мені Бог поможе.