— Здається, банда "Залізняка", а їх там чимало, як знаєте, прорвалася до колгоспного гумна й підпалила дві стодоли, — доповів квапливо Ступа.
— Знищити! — коротко розпорядився Пополудень. Слово відрубав, немов кусень колючого дроту. — Знищити, — повторив, на цей раз жбурнувши це слово мені увічі. — Командування беру на себе. — І він вилетів із хати слідом за Ступою.
— А ви торочите, Северине Петровичу, про любов, — заговорив до мене Бородай. Він не поспішав на перестрілку, почувався, видно, в безпеці. — Так, торочите про якусь любов і братерство. Яка любов, яке братерство, коли ось заледве збудували дві колгоспні стодоли... смішно, дві колгоспні стодоли — первістки того щасливого колективного господарювання... стали на заваді вашим борцям за Україну і їх підпалили, їх підпалили, а трьох безневинних селян торік восени повісили, пам'ятаєте... чого ж не пам'ятаєте, це, може, були ваші учні... повісили за те, що першими подали заяви до колгоспу. Опісля ще четверо з сільського активу пропало. Нині вночі маєте свіжий теракт, банда Ганьку Діброву на воротях повісила та ще й табличку почепили на шию: "Так буде кожному, хто вступить до комсомолу". Я сьогодні там був, уранці. Старий Діброва мечеться уздовж воріт... і сусіди стояли осторонь, але ніхто не зважувався... батько не зважувався зняти дівчину з петлі, аж поки солдати не нагодились. Отак. Страх панує. Боялися. що вночі бандери по них прийдуть. А ви проповідуєте: творіть любов і братерство. Спершу війна, по війні настане мир і любов. Ось згадаєте мене.
— Шо ж тут ворожити, — я відповів. — Жорстокість породжує жорстокість. Ви ж бо знаєте, що в селі панує Ступа; ви ж бо знаєте, як поводять себе енкаведисти; вони начебто в краю окупованому. Мат, бійки, рабунок, ґвалтування, пиятика. А то й розстріл без суду. Адже Ступа застрелив самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина і Василя Дуная, запідозрівши, що вони мають зв'язок із сотнею "Залізняка". В канцелярії так їх катували, що кров дзюркотіла... а Ступа ваш підставляв келих і силував арештованих пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночі усіх трьох постріляв, нібито за спробу втекти.
Я собі міркую... мені стає страшно... якщо Ступа з енкаведистами заходилися таким способом будувати майбутній рай, якщо рай повинен будуватися на кістках, то...
Секретар нічого не відповів. На Новому Світі далі тривала стрілянина. Чути було галайкання. На краю села, на "Городищі", де на місці фільварку дідича Загурського влаштували колгоспний двір, курилася чорним димом пожежа.
Не була це лише одна чи перша бесіда з районними вождями, адже у повоєнні роки влада в наших краях панувала двояка: вдень на сільській канцелярії повіває червона фана, настає вечір — і вже маємо синьо-жовтий прапор; кожна влада з бідного селянина щось та вимагала: уповноважені з району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину — випроваджували в гори вивозити "норму" лісу. Ше була добровільна "підписка" на позику. Не забудь також дати молоко від корови, яйце від курки, годуй свиню на м'ясо, бо пролетаріат в городі потрібуе провіанту. Вдень село мусило нагодувати й напоїти ватаги облавників та уповноважених. То хіба не дивно, сусіде, що люди приходили до мене. щоб я ніс іхні скарги й біду до начальників у районі та в області. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...
Повинен сказаги, що "тато", тобто я, у взаємини повстанців із селянами не втручався: це все вирішувалося на місці по-доброму або по-грішному.
Ой, було й по-грішному...
Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в мені закаменіли і болять мене в грудях; після того, як ти поі'деш до Львова з моїм нортрегом, я знову лишуся самотнім із невимовленими словами, що далі будуть каменіти в мені... як то тяжко носити в собі каміння.
Поки я тут розбалакуюся, ти собі малюєш і малюєш... і я виджу на полотні чоловіка начебто знайомого, десь я такого бачив, і водночас — чужого. Чи я сам себе не впізнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це прийнято говорити серед мистців. Я на полотні якийсь замислений, застібнутий на всі ґудзики, холодний і колючий... і ще, може, трохи гордий. Дивлюся кудись у просторінь, задер гостру бороду, щось там, далеко, бачу... тільки я один і бачу. Ні, ні, не перечу, око в тебе гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, відгородився від цілого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець, так? Най кається один із другим, що тоді, коли мене забирали на Сибір, то ніякий дідько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на чолі, так? І все це правда, сусіде мій молодий... кожна рисочка вірно підмічена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмієш, що душа моя страждає і плаче... плаче тому, що лишився я на старість самотній, нікому не потрібний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим, таким, що начебто я відцурався від Горопах, а ти мене питав... а ти, чоловіче, знаєш, що село, а насамперед — молоді ґазди, дівчата, що десь у Бистричанах у магазинах торгують, студентство... вони теж мене не потребують, часом удають, що перший раз мене бачать і йдуть мимо не сказавши ні "славайсу", ні "добридень". Ше й відвертаються.
Оце мене, чоловіче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив і не вельми мудро навчав їхніх батьків і дідів... не вельми мудро, якщо їхнім внукам не хочеться підняти перед старим учителем капелюха. Річ, зрозуміло, не в капелюсі, трагедія тут глибша. Я боюся, що старше покоління, яке я учив... я учив не тільки робити компости, а й засівав, гадаю, любов до свого рідного, до землі, пошанівок до старших, до звичаїв, потаємно, щоб не мати неприємностей із владою, щоб дітям не псувати кар'єри, бо ж усі пнуться якщо не в торгівлю, то в медицину, або на бази, або в комірники, або ще кудись на легкий і білий хліб ...так, потаємно, зговорившись із власною совістю, зрадили власну пам'ять: дідько з ним, із тим Гайдашем, із його наукою, вже Україну бандерівці будували, маємо усього досить. Живий живе гадає.
Я, очевидно, у твоїх очах, сусідо, немовби з неба впав, що, ні? Великий гріх — зрадити пам'яті, відцуратися від неї. Ось ми Бога відцуралися. Ось церкви палять. Ось ночами комсомольці хрести при дорогах, фігури, каплички викорчовують, а могили зрівнюють із землею. Руїна страшна. Содом і Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про пам'ять.