Вислані рогдаївці не знайшли слідів на берегах, видно, Власт потонув у багні.
— Пробі! — сказал Лют. — Хто у багні увесь вік скоротав, тому у багні й кінець!
Мстислав звелів зарізати когута та кинути у багно, а потім від’їхали всі у Залісся.
Ніхто не опише щасливих блаженних хвилин радості, коли Мстислав вернувся у посілля батьків своїх, до свого дворища, своєї невісти. Кінця не було питанням, оповіданням, сльозам, дотепам. Один лише не брав участі у загальній радості — Рогдай.
Переживання в останні дні добили його старечий дух, невистачало йому вже сил охопити розумом усі враження та пристосуватися до змінених життєвих обставин. Годинами сидів старий непорушно і усміхався лише приязно, якщо приходили до нього люди. А й залісецькі люди помітили незабаром переміну, яка настала у душі Рогдая, бо всі насмішки, якими частували його давніше діти, жінки та парубки, зникли. Усякий бачив у ньому старця, який уже на справи цього життя осліп, а дивиться скляним поглядом на той бік — на зелену леваду Дажбога. його вуха не чули вже й не розуміли всіх людських слів, бо вони вели гутірку з дідами у Вираї. Тому кожний здіймав радо шапку й вітав старого по закону, ввічливо та поважно.
Мстислав і Калина не залишались одно без одного ні на хвилину. Вона розповідала йому про свої переживання, а він їй про бої на Дунаї, про варягів, греків, болгар.
І плили дні за днями, а через дванадцять днів після приїзду Мстислава відгуляли весілля.
* * *
Тимчасом змаліли Дністрові води і набрали темно-зеленого забарвлення, яке яскраво відбивалося від глинистого та піщаного берега. Луки та поля посіріли, пожовк ліс… Усі барви від ясножовтої до темночервоної пишалися у променях сонця та у чистому холоднавому вже осінньому повітрі. Наче яскраві воскові свічки, горіли берези та вільхи, темніший відтінок прикрашував кучеряві дуби, наче кров’ю, опливали буки та граби. Тут і там, де виступала глинка, де росли й ялиці або модрини, залишились темнозелені плями. Жовкла, уже піщина, лозина й верби, жовкли в’язи, явори, відцвітали останні квіти і лише на вищих місцях буйно розцвітали осінні пізноцвіти.
Почалися у селі свята, весілля, толоки, збиралися прядильниці на вечорниці та досвітки, невгавали у селі співи, танці, веселість, радість з життя, здоров’я та добрих жнив.
Аж ось повернулися з-над Дунаю купці-гречники, які їхали вверх рікою у Червоні городи і принесли вістку, що Святослав зимує на Білому Березі з усією дружиною, але весною застукає знову до брам Доростола і Преслави.
— Калино, — сказав тоді Мстислав до молодої своєї жіночки, — верес цвіте, погідні дні настали, а поки почнуться осінні дощі, мушу і я сповнити княжу волю. З весною прийде й мені пора сідати на човни, а поки що треба зібрати дружину з Тиверської землі. Тому прощай і залишайся з богами у гаразді, нехай домові бережуть твоєї дорогої голівки!
Калина зблідла і засумувала, але не стримувала Мстислава.
— Іди, Мстиславе, — відповіла, — куди тебе кличе князь і виконуй його волю. А з першим снігом вертайся, щоб Корочун знайшов нас знову разом при народинах Сонця-Дажбога, при Коляді зваримо моливо з медом та будемо тішитися до весни.
Поїхав Мстислав по Червенських городах, по усій к Тиверській землі, а навіть до бужан заглянув. І всюди вітали його радо старі й молоді. Молоді збиралися йти у Болгарію і з радістю вступали у дружину, а старі просили передати князеві скарги на князя Олега та його дорадників. У Червонограді зустрів його тисяцький Ростислав і просив переказати князеві ось що:
"По усій Руській землі гуляє сваволя молодих князів та прибічних їх бояр. На них нема суду, нема правди ні божої, ні княжої. Боги високо, князь далеко, а кметі-хлібороби та земські бояри відцуралися їх. Народне віче собі править краєм, а вони собі. З усього того вийшло таке, що князь господарить лише у своїй волості, а у іншій землі він наче чужинець. Не дай боже ворога, то хто має боронити край: князь чи віче? Лише у Новгороді мир і лад, але Олег і Ярополк вже тепер починають крамолу. Нехай же ж вертається Святослав, бо доведеться хіба прогнати з княжого стільця таки його синів".
Коли груддя покрило шляхи, а з дерев обсипалося листя, вернувся Мстислав з кількома молодими боярами, які ходили вже не раз човнами у Грецію. Під їх наглядом почали дроворуби рубати дерева у лісі та жолобити човни на десять тисяч чоловік, бо стільки дружинників назбирав Мстислав під час своєї поїздки.
Мстислав привіз з Подунав’я від князя срібні гривни, мідяні та спіжеві перстені, кружки, плитки, якими нашивано череси та кубраки або набивано щити. Оцими-то грішми оплачував воєвода робітників і майстрів та купував для них поживу.
На південь від Залісся над Прутом кипіла робота на всі руки у шопах, побудованих окремо для цього. При величезних ватрах варили одні робітники живицю, інші набивали ребра, на які клали ялові клепки, а споїни конопатили клоччями та заливали смолою. Отак народжувався човен за човном, а мало їх бути кілька сот.
Також по усіх селах та дворищах просторої Тиверської землі готувалася молодь у похід. Зброя, харчі, одяг, ставали найважнішими питаннями у житті; а дружинники найпомітнішими людьми у громаді. Всі ждали лише весни, щоб йти у Залісся, сідати на човни, їхати здобувати слави та вчинити з столиці світу, тобто Царгорода, волость руського князя.
* * *
Аж прийшла весна, і повторилася знову відвічна переміна у житті природи. Відроджений взимку Дажбог вивів у світ заквітчану, умаєну княгиню Весну та показав лісам, горам, степам, лугам, людям і богам.
Вийшли люди з задимлених хат вітати Весну-богиню співом, танком та жертвою, а і боги глянули ласкаво на гожу дівчину, що з далекого підсоння ішла у заморожений край — землю Дажбога — увінчати світ красою. Зірвався Стрибог з ложа снігових хмар та кинувся ладити весні прийом, Віддих його нісся з полудня та заходу, стопив сніги своїм теплом, а що залишилося, сполоскав теплим весняним дощиком… Поплили льоди-криги ген у Руське море, заграли води, а на чорному, сірому або бурому гіллі дерев з’явилися жовтавозелені пуп’янки.
Був вечір. У світлиці в Заліссі сиділи після вечері воєвода з жінкою, Лют та кілька бояр. Старий Рогдай вже спав у одрині, а Калина клала на порозі мисочки з останками поживи для домових та душ померлих, що у весняному вітрі відбувають свої мандрівки з темного заходу у золотий край сонця на сході.