— Саме годину тому. Власт жде до ранку відповіді, а приїзду Калини до післязавтра вечором.
— Що ж Калина?
— Зімліла, бідненька, потім сиділа одинока та до нікого і слова не казала. Нарешті сказала: "Люте, дай мені ніж, і їдьмо". "Чого?" — питаю. А вона на те розсміялася так, що мені аж мороз перейшов по тілі, і каже: "їдьмо! Коли Власт доторкнеться до мене то вб’ю його, а не вдасться, то сама собі кінець зроблю. Загнав батько, як кажуть люди, матір у могилу, тож нехай поховає й мене! Тоді нехай боги прокленуть Рогдаївку, а Рогдай хай навіки-вічні блукає опирем по руїнах. Не судилося мені, видно, щастя у житті".
— Пробі! — гукнув молодець. — їдьмо розрадити її, а потім відіб’ємо старого силою!
Але Лют похитав головою.
— Це не може бути! Якщо поїдемо спершу додому, повечеряємо, погуторимо — буде північ. Повстаємо аж ранком, а за цей час дізнається Власт про твій приїзд і буде берегти Рогдая і скарбів. Якщо побачить нас під дворищем, вб’є старого і втіче з грішми, а ми привеземо Калині на весільний подарунок труп. Так не може бути. Тут треба або переговори вести, або виявити підступ.
— Переговори нінащо не здалися! — відповів Мстислав. — Власт має у своїх руках гроші Рогдая, а бажає мати ще й Калину. Що ж ми йому за неї можемо обіцяти? Якими скарбами його знадити? Тут треба підступу і сили, але негайно, без проволоки. Поки лице Сварога усміхнеться до нас вдосвіта, повинен Власт висіти на найвищому дубі у Рогдаївці. Твоя правда, Люте, у хату їхати годі.
Потім звернувся до своїх дружинників.
— Хлопці, ви чули, яка халепа трапилася мені від недруга мого. Допоможете мені у ній, чи ні? Допоможіть, братіки, нагороджу вас щедро, а потім дам спочити у всякому дозвіллі, скільки забажаєте.
— Ідем з тобою, воєводо! — гукнули хлопці радісно. — Віддячиш нам медом на весіллі.
— Покажемо ми тому якомусь Властові, як підпалювати вежу серед тридцятитисячного війська ромеїв! — гукнув і собі наймолодший гридень Снігур, який обожнював Мстислава за його подвиги.
На жаль, саме тому, що Снігур був наймолодший, а й до цього ще недавно занедужав на пропасницю, не взяли його товариші з собою, а звеліли таки тут під дубом переночувати разом з в’ючними кіньми. Як не просився хлопець, нічого не допомогло. Воєвода і старший гридень наказали, мусив слухати. Інших одинадцять поїхало у Рогдаївку.
Вже сама околиця Рогдайового посілля достроювалася до власника самої волості. Була вона підмокла, багниста і не дуже пригожа під засіви. Зате багато звірини було у лісах, а рої болотяних птиць аж сонце закривали на льоту. Вершники з’їхали у долину, береги якої вкривав густий ліс, де росли вільхи, верби, шовковиці, між ними вкривали землю протачники, бібники, настурції. Подекуди отруйний смертельник виростав понад інше зілля та ховався поміж знітами, криванями та коситнями. Над потічком, який ліниво сльозив по підмоклу підложжі, росли латаття та червоний клешінець. Солодкий болотяний лепех виростав поміж густим ситником, а далі вода розливалася у ставок, воду якого вкривала яснозелена ряска. Одначе небагато було тієї води. її дзеркало зникло під густим лісом очеретів, шувару та кашатника. Густо росли вогкі китиці рогозу, а маленькі віконця, не зарослі трощею, обняв у посідання болотяний гребиш.
Над мокляком стояв густий туман, але вже здалека бачили вершники два світельця, які кидали на біляві плахти мряки рожеві відблиски. Саме над болотом на високому сухому півострові лежало дворище Рогдая. Найближчі хати були віддалені на якусь чверть милі і стояли на сухому місці над потоком, який випливав з багнистого ставка. Вершники знали, що у селі залишилось лише дуже небагато кметів, а ізгої, які мусили у ньому бути, не дуже журилися долею Рогдая. Тому, доїхавши до півострова, дружина злізла з коней, а Мстислав пояснив усім придуманий ним дорогою план нападу.
Давши розпорядження, скинув з себе нарядний одяг і переодягнувся у звичайне бойове знадіб’я, шкіряні штани, міддю викладений кубрак, товсті чревії, тугий дерев’яний, шкірою оббитий та залізом окований щит і варязький шолом. На шолом накинув каптур, щоб відблиск місячних променів на шоломі не зрадив його. Потім пішов у густий очерет, бажаючи зайти у Рогдаєве дворище ззаду.
Там стояв будинок боярина. У ньому горів огонь, видно, ще не спав ніхто у дворищі. Також при двох великих ватрах спереду крутилося чимало людей. Були це раби та ізгої Власта, між ними кілька парубків із заходу. Вони молилися до Святовида, говорили мовою, дещо відмінною від тиверців, а одягалися у шкіри на голе тіло. Брудні вони були і вночі, але віддані своєму панові тілом і душею та готові на всякий вчинок. Ці парубки сиділи біля окремого вогнища й пекли куски м’яса, які їли напівсирими, запиваючи пивом. При другому вогнищі вечеряли тиверці, які з відразою дивилися на "лядських" товаришів. Вони соромилися поведінки свого боярина, який не завагався підняти руки на немічного старця та малолітню дівчину. Такого у руському роді ще не бувало.
У світлиці сиділо на запорошених ослонах двоє людей: старий Рогдай і Власт. Великі круглі очі старого лихваря дивилися з переляком на молодця, який спокійно доїдав жарену курку та допивав мед з кубка. Доївши, підійшов до стіни, де рядком стояли ковані скрині, і відчинив одну з них. У скрині було чимало шкіряних, гарно пов’язаних мішків.
— Власте! Що ти робиш? — крикнув Рогдай, а позеленіле його лице виявило всю розпуку, яка приймала його серце. — Це ж моє!
— Ха, ха, ха! — зареготав Власт. — Чи ти думаєш, що твоя доня визволить тебе з моїх рук? Ти мій і все твоє теж мені припаде!
— Злодію! — прохрипів Рогдай і зірвався останком сил, щоб боронити за десятки літ надбане майно. Але сильний удар в лице кинув його в кут. Старець вдарився головою об скриню і впав без пам’яті на землю.
У печі горіли товсті колоди, і ясне світло заливало всю кімнату. З свистом дихав Рогдай, але Власт не зважав на нього. Мішок за мішком висипав він на стіл, скриню за скринею відчиняв, аж поки на дошках виросла чимала купа гривен, динарів, драхм і навіть золотих арабських та грецьких монет.
Лице Власта палало рум’янцем, очі блищали гарячковим вогнем, а руки тряслися, наче від пропасниці. Він не бачив ані не чув, що діялося довкола нього. З жадобою заглиблялися його пальці в купу монет, а ухо любувалося металічним брязком. В розпаленій уяві проходили барвисті сцени з життя вельмож та купців над далеким Боспором. Колись був Власт у Царгороді з купцями-гречниками та приглядався до життя у цій столиці світу. З цього часу постійно тужило його серце за цим сонячним раєм полудня. Тепер ось, маючи гроші, міг він перенестися туди назавжди і осісти там як купець. Він торгував би або й грабував би руських гречників по дорозі. Не бракувало б йому, певно, грошей у майбутньому.