— З Рогдаєм?
— Ні бо… з Мстиславом!
— Ну, коли так, то що до цього Рогдаєві? Не кажу Властові, але Рогдаєві? Тьху! Щоб старий чоловік, та ще батько, втручався у купальні чари…
Калина мовчала і ждала, до чого гне Лют.
— А дочка його хоче?
— Ще б не хотіла. Це ж її Ладо, бозна відколи.
— Ну, коли так, — каже батько, — то не гнівіть богів, сусідо, відгуляйте у гаразді весілля, а нам не тільки світу, що у вікні!
І не раз ще я міг знайти собі жінку, та більше війна тягнула мене, ніж домашні вигоди. Хозари, вятичі, болгари, чорні і нечорні, греки та всілякі інші вороги не дали мені подумати вчасно про рідню, батьки померли, а тепер вже й запізно!
Втішена у своєму горі дівчина засміялася весело.
— Не кажіть, дядьку, що запізно, боги знають, де кому віночок плетуть дівочі руки. Ще вам до старості далеко, поздоровішаєте, вернуться наші з Дунаю, тоді й вас візьме оскома, не бійтеся! А на весіллі такої вам заведу пісні, що аж гей!
Аж ось почали зразу глухо, а що далі, то й голосніше доходити недобрі вісті з Болгарії. Корсунські купці розказували у Каневі, що Святослава побили й облягли в Доростолі, що Переяславець упав і багато дружини лягло головами. Знову почав неспокій мучити серця Калини та Люта.
Лют поволі приходив до здоров’я і добув знову свою зброю та коня, стріляв з лука, ходив у ліс на лови, а раз навіть їздив у далекий Червоногород за вістями. Коли вернувся, застав Калину в сльозах. Рогдай виїхав у Рогдаївку і звелів дівчині збирати все добро та лагодитися і собі в дорогу. Тоді Лют задумався, почухав потилицю, а далі послав до Ярослава запитатися поради. Саме коли обидва радилися у світлиці, перед дворище заїхало кільканадцять озброєних мужів верхи. Бліда з переляку Калина сховалася за плечі Люта, а в цій хвилині ввійшов у хату Власт.
Він вклонився обом мужам та звернувся до дівчини.
— Боярин Рогдай, твій батько, посилає тобі, Калино, озброєних людей і мене, щоб тебе у безпеці завезли у його волость Рогдаївку.
На ці слова замовк Лют, а Ярослав вийшов з хати. Тоді виступила Калина з-за плечей "дядька" і відповіла:
— Я позбираю усі свої достатки і завтра або післязавтра приїду сама. Дивно мені, що батько, боячись небезпеки, присилає якраз тебе.
— А це чому? — здивувався Власт. — Чи ж я гірший за інших?
— То ні! Але ти сам є для мене найбільшою небезпекою.
Власт засміявся.
— Саме тому батько мене й вибрав, хитрий з біса старий. Щоб я не присікався до тебе, звелів мені тебе пильнувати. Отак має безпеку для доні, бо у мене зв’язані руки.
Кажучи це, усміхався, але в очах блимали хвилями жовтаві вогники злості.
— Я з тобою не поїду! — відказала холодно дівчина. — Ти це знав, і батько знав, і тому послав вас щось з п’ятнадцять мужів.
— Може, й тому! — сказав твердо Власт, а усміх щез з його лиця. — Але саме тому мусиш їхати, бо силою візьму тебе, чи хочеш, чи ні!
І витягнув руку, щоб обняти стан дівчини та повести її до дверей. Але тут ударив Лют кулаком об стіл.
— Стій! — гукнув. — Яким правом наказуєш тут у чужій хаті чужій дитині?
— Правом батька і дідича, якого заступаю.
— Чортяку з болота тобі заступати! Геть мені звідси, тут не твій двір, ані Рогдаїв, лише Мстислава, а ця дівчина під моєю опікою!
— Мовчи, княжий смерде! — відповів гордо Власт. — Не у своє діло встряєш! Ходи, Калино!
І силою потягнув її до дверей. Але дівчина вирвалася, а коли Власт метнувся за нею, рука її упала з ляском на червоне, розпалене гнівом і пристрастю лице боярина.
Тоді кривава плахта закрила йому зір. Схопивши руку дівчини, стиснув її так, що Калина аж присіла з болю, а другу руку підняв уже, щоб ударити… Та Лют раптом вхопив його і, піднявши, кинув до дверей, аж тріснули одвірки, а боярин вилетів разом з дверима за поріг.
— Гей, гридні, до мене! — гукнув Лют і вхопив з стіни свій великий варязький щит і довгий меч.
Тимчасом товариші Власта непокоїлися, що їх пан не вертається. Довкола них стали збиратися озброєні люди, зразу кілька, далі кільканадцять, а потім ціла юрба кметів, ізгоїв, рабів, молодих, старих, ба навіть баби, діти з усього села.
Побачивши Власта на землі, кинулися до нього його слуги, щоб підвести на ноги й оборонити перед ударами. Однак ледве підняли його, коли на наказ Люта уся товпа кинулась на них з криком.
— Геть звідси, заволоки, розбишаки, рогдаївські смерди! За пліт з ними! У ріку!
Мечі вискочили з піхов, блиснули топори, ратища, очепи, вила. І не витримали Властові слуги. Він сам був боягуз неабиякий, тож, побачивши товпу, скликану Ярославом на підмогу "невісті Воєславича", кинувся з двору, не приймаючи бою.
Але тієї самої днини вечором прийшов від Власта посланець, кметь зі Залісся Кудлай, якого зустріли у лісі розбишаки, і переказав ось що:
— Якщо Калина не буде через два дні у Рогдаївці, то третього принесуть їй у дворище в Заліссі голову Рогдая.
Всі оторопіли, а Калина, як стояла з усміхом на устах та радістю у серці, впала непритомна на землю.
XVII. У ГНІЗДІ РОЗБІЙНИКІВ
Лісом, що купався у вечірніх блисках після денної жари, їхала дружина вершників. Були це озброєні комонники, за якими на прив’язі тяглось з десять нав’ючених широкобедрих та низьких болгарських коней. Обабіч стежки зітхали мар’янки, материнки та чебреці своїм пахучим віддихом, — а всюди синіли дзвіночки. Місцями, де з-під чорнозему добувалося вапняне підложжя, повзли землею тонкі корняки темнозеленого барвінку, а навіть білів подекуди ломінь та жовтіла дівина. По обох боках стежки росли густі кущі ліщини та калини, тут і там чорніли спілі грона чорного базнику на товстих стеблах. Далі зеленіли дуби, явори, терни, а землю вкривали товстим шаром порох, гниле листя та ягідник. У вечірньому повітрі не чути було вже гудіння хрущів, лише комарі виспівували тоненькі свої пісеньки та роєм вилітали з гущавини, щоб поживитись. У гіллі чулись крики птиць, що вертались до гнізда на ніч. Шуліки, кобузи, соколи, канюки наповнювали повітря своїми хрипливими криками, а з деяких дерев лунало каркання гайворонів, які, живучи громадою, відбували саме вечірню нараду. З дупла велетенського бука раз у раз обзивалася сова, наче сердилася на білок, які потіш яр виправлялися якраз перед кривим носоМ премудрої боярині.