На сходах почулися знову кроки. Урядник охорони ішов заступати сторожа при вечері. В цій хвилині заспівав Рослав, мов півень, аж Мстислав відскочив.
— Хай не знає, бісова харя, що ми балакаємо, — сказав пошепки. — Я до втечі вже все зладив, не вистачає мені лише сталевого долота, аби виважити грату. Але сторож має таке знаряддя, і я спробую украсти його. А ось тут, — Рослав витягнув з кишені клубок мотузка, — мотузок. Спусти його мені крізь вікно, як обізвуся двічі пугачем…
У цю хвилину ввійшов у кімнату урядник, хитаючись на коротких товстих ногах.
— Ква, ква, ква! — закахкав Рослав, тріпаючи руками, мов качка крилами. Мстислав не стримався і засміявся. Урядник почервонів з досади, але вклонився і сів за стіл. Він і в гадці не мав, щоб "біснуватий" розмовляв з бранцем.
Але Мстиславові не хотілося їсти. Спокою не давала йому гадка, що, може, якраз у тій самій хвилині не мають його товариші що до уст вкласти. Він швидко закінчив вечеряти на превелике задоволення його товариша, який вважав себе у праві з’їсти все, що залишилось, і з противним плямканням змітав усе з столу.
Нарешті вийшов і він, і Мстислав залишився сам. Довго не міг заснути.
Раз у раз привиджувалися йому князь, Шварно, Лют, дружина, — усі голодні, з поблідлими лицями, знесилені, охлялі.
Коли молодець збудився, лице його було вогке від сліз, пролитих крізь сон. У ранішній молитві благав він гаряче Хорса-Дажбога послати князеві та дружині поживу і силу відбити ворога.
У журбі та смутку минуло ще кільканадцять днів. Аж ось одної днини покрився Дунай мрякою. Синяві клуби гнав буйний західний вітер униз по ріці, вривався крізь вікно у самітну кімнату на вежі, вдаряв вогким крилом об мури і понуро свистав у гіллі дерев. Повороніла дунайська хвиля, високі вали котилися від середини ріки до берега і з хлюпотом обливали підніжжя вежі.
При світлі оливної лампи сидів Мстислав у кімнаті і прислухався до понурого виття вітру та своїх невтішних дум. Сум, чимраз глибший, чимраз важкіший, огортав його. На молоде серце налягла самітність важким каменем і бралася задавити всі проблиски сили та діяльності. Мряка огортала його голову, тупо дивилися очі у темряву.
Коли раптом почув він двічі крик пугача у гіллі явора. Мигцем скочив Мстислав до вікна і спустив шнурок униз.
— Пугу! Пугу! — загудів пугач за вікном, а по хвилині витягнув молодець нагору мотузок. До нього прив’язав В’юн досить товстий ремінь від аркана, якого вживали болгарські та печенізькі їздці. Здивувався зразу Мстислав, але потім зрозумів, що по цьому ремені спуститься з вікна на землю. На кінці ременя висів клевець і долото. Головка клевця була обгорнута шкірою. І ремінь і шнур були вогкі. Надворі падав дощ.
Молодець зразу взявся за діло: підважив грати у вікні, що вдалося йому дуже швидко. Ніхто і не сподівався, щоб з острівця можна було втекти. Одинокий човен стояв на правому березі ріки, а на острівці було лише маленьке човенце В’юна, у якому лиш одна людина могла пуститися на воду. Тому ніхто не помітив, що іржа давно вже перегризла залізні штаби грат. По півгодині праці грат уже не було. Не було чути і ударів клевця, бо шкіра глушила їх, а свист вітру не допускав ніякого шуму до ушей вартових на сходах та біля пристані. Легко, мов кіт, скочив Мстислав на землю і побачив біля себе лежачу постать Рослава.
— Умієш плавати, воєводо? — спитав сміхун замість привітання.
— Слава Велесові, умію.
— Це гаразд. Стрибог розгулявся нині. Він і донесе нас, куди треба, і нанесе дощику, який затре всі сліди за нами. Ходімо, воєводо!
Зігнувшись, гнані вітром і дощем, пересувалися вони до берега. Тут їх ждало маленьке човенце, справжня оріхова шкарлупина, навантажена всілякими припасами, так що залишилось місце хіба для однієї особи.
— Роздягайся, воєводо, і пливи за мною. Ти не зумієш таким навантаженим човном керувати, а потім, — тут засміявся В’юн, — досить я намок, помокни і ти дещо.
— Нічого! Допоможіть водяні!
Молодець скинув одяг, а Рослав сів у човен і відштовхнув його від берега. За човном поплив Мстислав, придержуючись човна однією рукою. Скоро зникла у темряві за ними понура вежа забутого замку. Якийсь час виднівся ще у мряці вогник оливної лампи, а потім і він зник. Мряка, пітьма і дощ обняли звідусіль утікачів, які мовчки посувалися до правого берега ріки.
І-ось зачорніла перед ними темна смуга, повна гомону, шелесту та плюскоту хвиль, це були прибережні очерети.
Молодець раз у раз зачіпав ногами об коріння шувару, підводних рослин, потім застряг у намулі.
— Лягай животом на воду! — радив В’юн і з здвоєною силою пхав човен до берега.
Аж ось з’явилися перші купини ситнику і купчатка, лозина та верби, а по хвилині вискочив Рослав на берег.
Мокрий та змерзлий, Мстислав теж вибрався на берег і одягнувся у свій одяг. Рослав дістав з човна два мішки, витягнув з одного вухатий дзбанок з затичкою.
— Напийся, бо вхопить тебе пропасниця, а тоді хіба вертатися прийшлося б.
Мстислав послухав. Цей простий чоловік вів його, мов дитину, і молодець слухався його, бо знав, що тут більше значить знання місця й обставин, ніж досвід, хитрість, відвага та хоробрість. У дзбанку було міцне грецьке вино, і скоро відчув молодець, як приємне тепло розливається по його тілі.
— Що ж тепер? — спитав пошепки.
— А ось, глянь! — відповів Рослав, вказуючи на ріку за кільканадцять кроків від себе.
На темносірому тлі води чорніло щось при самому березі, наче пень дерева.
— Що це?
— Це човен Калокира. У ньому є варта. Один спить до півночі, другий від півночі. Та нині, мабуть, обидва заснули.
— Де? У човні?
— Так.
— Ну, гаразд! Ось тобі долото! Коли дам знак, так ти цим долотом по голові того, що спить. Я займуся другим.
— Добре!
Тепер командував воєвода, бо Рослав добре знав, що лицар, який є любимцем Святослава, мусить бути неабияким борцем.
Проти сподівання, вартовий не спав, ані не сидів у човні, лише стояв, спершись на щит, на березі. Але шум вітру приглушив кроки Мстислава. Коли підійшли на сажень до нього, шепнув Мстислав до товариша.
— Бігом до човна!
Не роздумуючи, кинувся Рослав бігом.
— Стій! Стій! — гукнув вартовий і хотів було бігти за ним. Та в ту хвилину впало йому на голову щось важке, велике і м’яке. Це Мстислав ударив його з усього розмаху по голові… мішком. Почувся брязкіт щита, що па дав на каміння, потім оклик "Кіріє!", і замовкло все.