Молодець відразу пізнав це лице хижої птиці, худе, з великим носом та маленькими очима. У ньому було щось лисяче, а щось собаче. На голові мав патрицій звичайну плоску грецьку шапку, а під плащем — кафтан з золотистої парчі. Пурпуру на ньому не було, ані царської діадеми. Всі мешканці замку — а було їх двадцять — вибігли назустріч. Попереду біг начальник варти у шкіряній куртці, набитій густо спіжевими гудзами, за ним дозорець в’язнів, видно, урядник війська, у темній туніці, перев’язаній попід пахами та нижче пояса, далі замковий сторож, а за ним рибалка, що був, як здається, слугою чи помічником сторожа. Він ішов позаду, підскакуючи і розмахуючи руками, та щось, видно, говорив, бо дві жінки, які стояли біля входу до більшого будинку, аж падали від реготу:
Іде, їде сум, сум,
Пильнуйтеся плітки,
Чути лоскіт та шум,
Бережіться щітки!
Бо ця щітка добре чеше,
Густий волос має,
Як розчеше, "буба" буде,
"Дурна хавка" — вкажуть люди,
Що міри не знає.
Буде плітці глум, глум!
— співав рибалка і кинув свою шапку так високо, що вона полетіла аж у вікно Мстислава.
— Мовчи, блазнюко, — гукнув дозорець, — хочеш щоб тебе почули?
— Чому ні? Адже на дворі кесаря блазнюкам найліпше, ха, ха, ха! І ніхто не займає, бо ніхто їх не боїться. А як почує цей варвар вгорі, то й байдуже, бо дурний.
— Все ж, може, мудріший, ніж ти! — засміялася молодша з жінок.
— Куди йому до мене! Він копирсається, не їсть, не п’є, свариться, за що його держать під замком, а я був розумніший…
— І став блазнюкою! — докінчила друга жінка.
— Деспот їде! — загомоніли вояки, що стояли двома рядами по обидва боки стежки, яка вела від пристані.
Побачивши здалека Калокира, молодець не хотів зразу вірити власним очам. Коли однак грек ступив на острів, а уся залога привітала його окликом, молодець переконався, що це він, а рівночасно страшна гадка пронизала його серце блискавкою.
"Зрадник, — подумав, — очевидячки, зрадник. Адже ці вояки внизу — ромеї, а він їм наказує. Значить, що він зрадив князя, дружину і мене!"
І скажена лють огорнула його і почала давити за горло.
"Прибуде він сюди… кинуся на нього і, будь що буде!"
Хвилину сопів люто, коли нова гадка майнула в його голові.
"Він узяв перстень Святослава… Га! Тепер уже знаю, на що. Він одурить Свинельда, як одурив мене. Ах, дурень, дурень, дурень! Без сумніву, темні сили Ненаситця побили мій ум сліпотою за перемогу над поганими. Рибалка-сміхун, без сумніву, мудріший від мене!.."
Мстислав розібрав усе, що почув нині від цього дивовижного чоловіка, і якийсь голос сказав йому у душі, що цей рибалка звертав свої пісеньки та слова саме до нього і давав йому поради. І він глибоко задумався, а коли за дверима почулися кроки та скрегіт засува, обдумав уже добре, як йому вести себе з хитрим греком.
У кімнаті було вже темно, бо Калокир спочивав у замку після довгої дороги. Заспокоєний та врівноважений, очікував молодець прибуття гостя, бо тепер не сумнівався зовсім, що патрицій приїхав до нього. Аж ось розчинилися двері й у кімнатку ввійшов сторож з оливною лампою та килимом, а за ним рибалка з великим кошиком.
Килим розстелили на долівці, стіл накрили скатертю, а на ній почав рибалка розставляти блюда з стравами. Дозорець вклонився Мстиславові, який до всього приглядався з чималим зачудуванням, і заговорив болгарською мовою, якою, між іншим, говорили всі на острові:
— Достойний воєводо, знайомий твій, патрицій Калокир, просить тебе про честь прийняти його до себе на вечерю!
— З гістьми боги у дім приходять, — відповів спокійно і за давнім звичаєм молодець. — А чи патрицій Калокир скинув уже діа…
— Дивись, дивись, достойний воєводо, — закричав у тій самій хвилині рибалка, — ось ті плітки, що ранком наловив В’юн у Дунаї. Ади, які вони мовчазні. Коли б я так сидів у капусті, то співав би.
— Мовчи! — гримнув на нього дозорець. — Вибачте, достойний воєводо, він несповна розуму, у ньому нечистий сидить, але що добрий і вірний слуга, тож і держиться.
Між тим Мстислав здогадався, чому саме В’юн розкричався. Він, бач, хотів перешкодити йому зачепити словом Калокира. Тому усміхнувся приязно.
— Нехай співає і говорить, мені й миліше і відрадніше, коли його бачу, — відповів.
— Дядьку! Бай Коло! Чому твоя жінка продерла шкіру на карасі? — спитав В’юн. — їй жаби лупити, не шиби. Дурний карась. Хай би був присів тихо у верші та обернувся головою до хвоста, а, певно, найшов би вікно до втечі. Правда?
І В’юн почав витирати сльози обома кулаками. Дозорць зареготався, а Мстислав глянув швидко на В’юна. Без сумніву, під цими ганчірками був справжній друг і то неабиякий. Під маскою сміхунства ховався небуденний розум, опертий, видно, на чималому досвіді.
Раптом В’юн підскочив раз і другий, замахав руками, вхопив одного карася і став бігати від вікна до вікна. Вкінці став при цьому, що виходило на лівий берег ріки і, поки дозорець міг йому перешкодити, викинув рибу у воду.
На це кинувся дозорець.
— Що ти, сказився? — гукнув. — Геть мені відси!
І, видобувши з-під туніки наган, вперіщив біснуватого по плечах. Мстислав аж заходився з сміху, хоча зовсім не хотілося йому сміятись. Він кивнув лише головою В’юнові, коли цей обернувся.
— Я розумію його! — сказав. — Він жаліє карася, що дав себе зловити, і бажав його пустити на свободу. Тому вибрав те вікно, крізь яке найкраще було рибі виплисти у море. Правда, В’юне? $
Але В’юн був уже в дверях.
— Бай Коло, Миколо! Дозорце, дядьку, чоловіче, нагаю! — репетував. — Біжи, біжи, суміде!
— Деспот іде! — пояснив дозорець і вийшов, а за ним В’юн. Але коли виходив, глянув на Мстислава ясним поглядом, поклав ліву руку на серце, правою вказав на вікно, крізь яке викинув карася, і щез.
По хвилині ввійшов у кімнату Калокир.
— Здоров був, воєводо! — сказав весело. — Що ж, друже, скучаєш?
Мстислав поклонився.
— Скучати не було ще коли, — відповів, — бо думав увесь час, звідки мені така халепа випала сидіти у заперті.
— У заперті? — усміхнувся грек. — Але двері відчинені, чотири вікна для виду і віддиху…
— Але свободи нема, князя, дружини, боїв…
— Молодий ти ще, достойний воєводо, — усміхнувся приязно грек, — не дивно, що у тебе душа рветься до діл. І я був колись таким, ганявся за відзначенням, майном, а тепер рад би спочити. Одначе коли у тебе є охота покинути цей забутий острів, то, вступивши на службу кесаря, осягнув би все, чого бажаєш, ба й більше…