— Дивись! Бачиш?
І рукою показував на вершину кучерявого дуба, що стояв недалеко місця, на якому саме знаходився князь. Між зеленою листвою темніла якась темна пляма, наче тінь, кинена вершком дерева на нижче галуззя.
— Що це? — спитав Мстислав.
— Печеніг…
Рівночасно відізвався журавель вдруге, цим разом уже далі направо у гущавині. Без труднощів догадався молодець, що саме там стоїть печенізька ватага.
— Будь тут! — сказав Лютові.— І пильнуй! Я піду за дружиною.
І миттю зсунувся з скелі.
Тимчасом котилися човни, а за ними йшли далі дружини тиверців та уличів. Вкінці залишився лише сам князь з своїми прибічними дружинниками. Він став на їх чолі і повільною ходою ступав поруч останніх човнів. Довкола було тихо і спокійно, чути було лише глухий гуркіт та скрип пересуваних суден, але ніхто не говорив, ані не сміявся, здавалося — у повітрі повисла буря, і кожний ждав першого грому.
Раптом… Неначе вітер прошумів поміж рядами, неначе стадо горобців впало у гущаву, тікаючи від шуліки, почувся тихий брязк металу, удареного камінцями… Це хмара стріл налетіла на дружину, а рівночасно страшний вереск пронісся у повітрі. Здавалося, що усі темні сили, закляті у кам’яні гряди граніту, вигреблися з-під лісового покривала і йшли облавою на цього, хто осмілився оружнею рукою перейти їх царство. Кілька дружинників крикнуло з болю, Святослав кинув лиш оком направо, а, побачивши ворога, задув у ріг голосно, звично, протяжно…
Тричі залунав ріг і тричі відповіли йому печеніги своїм вереском та хмарою стріл. Потім зароївся вільний простір при волоці тисячами їздців. На малих худих, але витривалих кониках сиділи невеличкі широкоплечі та косоокі кочовики, вимахували луками, списами та арканами. Усі летіли за своїми стрілами хмарою на ряди дружини, яка зібралася кругом князя, очікуючи першого удару.
Але князь не думав на відкритому місці приймати бій з набагато сильнішим, а ще до того кінним, противником. Він відійшов за крайні човни, які стояли ще на валках, а коли наскочили вороги, засвистіли пірнаті стріли дружинників, і були вони набагато сильніші та цільніші від печенізьких. Чимало таки поганих повалилося коміть головою у траву, а дальші товпи роздавили їх копитами. Але не спинило це варварів. Озлоблені, дишучи помстою за смерть своїх, з ревом кинулися густою товпою на човни.
З-поза них, наче з-поза заборола, відбивалися княжі гридні мовчки, з розвагою та спокоєм. То тут, то там валився розчіхраний напасник під копита коней, а довгі мечі, наче блискавки, мигали над головами оборонців. Святославові добре послужили човни і як забороло, і як охорона від стріл, а зате печеніги скоро побачили, що не проберуться на конях через дерев’яні стіни. Тому більшість зіскочила з коней і пішла приступом на дружинників.
Тоді вперше зморщив чоло Святослав, що стояв у найбільшому човні. Товпа могла, мимо хоробрості, залити його слабкі сили повінню людських тіл. При цьому печеніги стали зблизька кидати аркани і стягати оборонців з човнів до себе. Побачивши це, відчув Святослав небезпеку і знову задув у ріг.
А в цій хвилині всі дружини, що стояли біля ріки, бігом пустилися туди, обіймаючи, наче раменами, від полудня орду печенігів. Оторопіли варвари, відступили дещо, але швидко почистили противника і, залишивши малий відділ проти човнів, головною силою ударили на дружини, що перегородили щитами усе поле і наступали на них з луком, списом та мечем. Оклик "Перуне! Перуне!" приглушив на хвилину шум порога, і зав’язалася страшна боротьба. Печеніги знали, що коли поб’ють дружини, то Святослав не втече з човнів. Його пильнувала ватага лучників від поля та лісу, а від другої сторони темні сили Ненаситця. Поки що не займали напасники його гриднів і лише перед ними кипіла страшенна січа на рівних умовах. Княжих людей було набагато менше, але напасники були на конях, хоч уже не всі, бо деякі з них ще раніше позіскакували, наступаючи на човни. Зате дружинники були дужчі, лучче озброєні і хоробрі понад усякі похвали. Ніхто з них не був би уступив ні на п’ядь, бо знав, що тут ходить, про князя, з життям якого та здоров’ям в’язалося усе: перемоги, слава, здобич, поворот, життя!
Густо падали трупи з обох сторін. З Життям та стогоном умирали варвари, мовчки, спокійно гинули русини або, вийшовши з бою, перев’язували глибокі рани рубцем сорочки, ременем тощо.
І настала хвилина, у якій забули обидві сторони, що бій цей має якусь мету, а саме перемогу над ворогом. П’яні кров’ю, кидалися на себе противники у скаженій злості і боролися, не оглядаючись ні на боки, ні позад себе. На віддаль кількох кроків метали списи та стріли, рубали мечами або топорами, шматували ножами. Навіть ці, що лежали вже у кривавому поросі, брали участь у боротьбі. Вони хапали ворогів за ноги руками або пороли ножами черева коней та борців.
Тяжко було руським дружинникам протистояти хмарі печенігів, та проте ніхто й не думав оглядатися за дорогою до втечі або за підмогою. Умлівали руки і варварів, та все-таки побачили вони згодом, що їх більше, ніж ворогів, та що остаточна перемога припаде таки їм, якщо додержать поля та з тим самим завзяттям доведуть бій до кінця. Серед темних, брудних товп чулися дикі оклики радощів або хриплий регіт та насмішки. Тоді Святослав, який з човна з нетерплячкою слідив за битвою, добув меч та зморщив брови вдруге і раз у раз дивився у ліс, ждучи підмоги. Був уже крайній час. Ще хвилина, і обезсилені дружини впадуть або зійдуть з поля, а тоді погибель князя неминуча.
Раптом замовкли оклики, радості, а під самим лісом зчинився крик і метяшня. Кільканадцять печенігів упало, поцілених ззаду стрілами. Ранені перемішалися з тими, що боролися з полянами під самим лісом. За першою лавою пішла друга, третя, і кожній відповідали скажені зойки та крики поцілених. Усе праве крило печенігів подалося назад, а в цій хвилині догадалися поляни, що хтось їм приходить на підмогу. Вони гукнули радісно і з ножами в руках кинулися на розладнані ватаги ворогів.
їх окликові відповів нелюдський рев та свист, але він не вийшов з грудей варварів, лише від чималої ватаги дружинників, які вискочили з лісового півострівця напроти самого порога, і серед скажених криків, махаючи зброєю та наламаним у лісі галуззям, кинулися між… коні печенігів, що стояли недалеко поза борцями. Табун злякався і з дико поблискуючими очима та розвіяними гривами влетів між печенігів. Зчинився неймовірний заколот між варварами, які ще недавно, впевнені в перемозі, вигукували з радості. Вмить відхлинули товпи від бойового ряду дружин та стали ловити розшалілих коней або вбивати їх. А за табуном біг на чолі найдобірнішої княжої дружини Мстислав, який направив перший удар меча на тих, що обложили княжі човни.