— Назад! — рішив вмить досвідний ватажок.— Назад! — гукнув на своїх і вискочив крізь розрубані ворота дворища на пасовище.
А тут побачили його очі цілковитий погром ятвягів. Я глибини лісу за його ратниками висипалася ціла юрба руських ополченців. Бояри на конях давали їм лад, а куди краща зброя дулібів ширила між переляканими ворогами заколот. Вмить догадався Ланктас, що всі волості знали точно про час і місце нападу і заздалегідь зібралися на рать. Він нагадав собі, як мало людей бачив він по дорозі сюди і зрозумів, що супроти об’єднаної сили всіх волостей не встоїться його ватага.
— Мерщій у ліс! — приказав і сам подався туди, а за ним, наче бджоли за маткою, бігли стривожені ятвяги. Ось уже й ліс та тисячами ніг розтоптана дорога, якою прийшли вони туди. Ось і їх коні...
— Стій! Пошукати князів! — нагадав собі Ланктас.
За якийсь час наспів знесилений Свен.
— Де Арне? — спитав.
— Хай його Перкунас! Хто знає, чи він теж не був у змові. Дивись, що діється!
Справді: ятвяги стовпилися на доріжці біля кунігаса, та більшість їх була ще на поляні у безвиглядному бою з боярами та кметями. Вони ослонювали відворот та падали при тому сотнями. Ще більше їх кидало злиденну зброю й піддавалося. Бранців в’язано мотуззям, а переможці бігли далі. Було очевидне, що ще хвилина — і вся ватага піде врозтіч.
— Бігом! — радив Свен.
— Бігом! — гукнув кунігас.— Перед нами свої!
Щодуху бігли ятвяги шляхом, залишаючи все своє добро і награблене.
Коли ось на шляху щось заблистіло й замерехкотіло. Глухий тупіт кількохсот коней почувся виразно. Це не гурток, і не сотня, а ціла дружина. Мов буря-громовиця гірським жолобом, котилася шляхом ватага їздців. Попереду горів золотистий шолом та маяв яскравий плащ Соломирича. За ним суцільними рядами бігли гридні в острокінчастих шоломах і з довгими списами попереду себе. Вістря їх були криваві. Замовкли ятвяги і станули, мов укопані. Нагло якийсь розпачливий голос прозвучав над ними:
— На цих списах кров наших братів! Тікайте, хто може!
Юрба ятвягів розбіглася, розповзлася в млі ока, наче всякла в гущавину по обох боках дороги. Тільки небагато лягло їх під копитами коней гриднів Соломирича. Зате на поляні коло дворища лежало поверх тисячі вбитих, а удруге стільки пов’язано, як бранців. Рівно половина ворожого загону лягла під Мощаницею. Військо Свена, яке мало у злуці з місцевими варягами опанувати Київ, було знищене, границя держави забезпечена. Одно тільки дратувало переможців, що між побитими не було Свена. Трупа Арне знайшли з розбитою головою.
Станко пішов у гридницю, де найшов воєводу, який щось допитував ратників та гриднів про хід боротьби і погоні. Йому бракло слів для похвали заслуги Станка.
— Наша перемога — це твоє діло, хлопче, і гадаю, що великий князь не забуде тебе. Поки що тобі передаю провід дружини, яку мушу підіслати воєводі Мстиславові. Найдеш його за Саном або у Перемишлі. Відведеш йому сотню гриднів та все кінне боярство. Не забувай моїх наказів, а щоб ти міг надати своїм словам вагу і найти послух, то призначаю тебе сотником замість вбитого Томира.
Молодець похилився до стіп воєводи.
— Спасибі за честь, якою вивищуєш мене, достойний! Я постараюся все сповнити по твоїй волі. Та в мене є ще гроші Козняка, віно його дочки Мирослави, а придане для мого друга Романа, княжого прибічника. Ці гроші хотів Свен роздати між наємників. Боярин із Мощаниці, певно, радо посягнув би по нього.
— Яке ж тобі діло? — засміявся воєвода.— Раз ти здобув гріш, то він твій, а раз ти маєш бути зятем Мощанина, то він подвійно твій! На ньому нема знаків власника, а гріш, кинений на лихе, пропаще діло, хай пропадає.
— Ба, ні, воєводо! У мене є заповіді, яких додержується кожний, хто знаменується хрестом, а сьома з них звучить: "Не кради!" Як знаєш, і між гриднями нема ніколи суперечок про моє і твоє, кожний шанує чуже, а тільки славою діляться всі нарівні. Так учив нас князь, така поведінка й у варягів. Я не Албаз.
— Ах, правда! — нагадав собі Соломирич.— Ти знаєш, що сталося з Албазом, правда?
— Ні!
— Він із помсти бажав нас усіх зрадити ятвягам, але Свен пронюхав, не знати як, його попередню зраду і наказав повісити на гілляці зрадника. Так його й найшли ратники боярина з Білої, а бранці розказали усю правду.
— Катюзі по заслузі! — махнув рукою Збранич.
— Я рад, що ти, хлопче, не посягаєш не по своє добро, як бажав цього він. Одначе якщо так, то навіщо журитися? Віддай добро князеві або Добрині!
— На жаль, у князя, якщо вернеться, буде більше діла, ніж займатися чужим грошем. Добриня в Києві. Мощанин сам ласий на гріш, як мало хто, а я не хочу, щоб на нього лягло тавро злодія! Ось чому не можу передати скрині йому! Тільки ти, воєводо, можеш помогти мені зберегти ці достатки! Я гадав би їх закопати у землю у клуні, поставити сторожу, а щойно після війни перевезти у Київ. Я лишу тут своїх отроків, а ти, достойний, визначи з десяток гриднів із дружини, от хоч би таких, що їх легко ранили в битві.
Соломирич подумав хвилину.
— Справді, так буде найкраще! — рішив.
XX. Пізні квіти
З давніх-давен до родини Збраничів належали чималі селища Городниця й Городище, положені у закруті Дністра в сусідстві Залісся, від якого ділив їх усього день дороги. Городище лежало на горбку, Городниця над рікою, а по той бік Городища розсілося село Підгороддя. Воно бувало завсіди вдовиним наділом першої жінки боярина або переходило на молодшого її сина. За Дністром лежало друге селище, теж чимале й багате. Називали його Заріччям, а всі чотири разом творили Городську волость, яка сягала південною окраїною карпатського підгір’я, а північною підходила під Червоноград та Залісся. Після смерті старого Збранича Городище й Городниця були посіллям найстаршого сина Станка, у Підгородді сиділа бояриня Ольга, а брат боярина Святополк у Заріччі. Святополк, воєвода князя Володимира на все східне Підгір’я, мав пильнувати безпеки шляхів, якими купці їхали на Закарпаття. Тим-то й не було його звичайно дома цілими місяцями. Населення Покуття й Верховини вважало кожного чужого, що проїжджав туди, в першій мірі здобиччю, тому брали з нього, кому що попало. Закон ніяким чином не міг досягнути тих легконогих леґінів на вершинах гір. Дружини всіх володарів рівнини не вистачило б на це у краю, де зрубана смерека або кинена каменюка могли розтрощити цілу сотню. Важке було завдання Святополка та його сусідів, тисяцьких із західних Карпат, влада яких сягала аж по Дунаєць. Тому князь Володимир посилав на Підгір’я так само, як на степове пограниччя, головно добровольців, яких нагороджував щедро за вірну службу. Але життя в постійній тривозі, серед ненастанних виправ, боїв, оп’янювало, як хмільний напиток. Хто раз у ньому засмакував, той повік не міг його виректися.