Втомлені цілоденною мандрівкою, спали ятвяги довкола огнищ. Три мужі на ведмежій шкурі вели розмову уривково й пиняво, попиваючи з турових рогів мед. Були це Свен, Арне та ятвязький кунігас Ланктас.
— Північ уже минула,— сказав Ланктас,— час вислати стежу.
— Навіщо? — спитав Свен.— У Мощаниці сидить уповноважений нашого союзника та двадцять моїх гриднів.
Настала мовчанка. Ятвяг нагЛо став пильно наслухувати і встав.
— Чую тупіт коня! — показав рукою в сторону оселі.— Ви, варяги, не чуєте, але я, лісовик, чую. Один їздець їде сюди.
Приложив до уст кістяне свистальце і тричі засвистів стиха. Враз прочуняли заспані варти, а по хвилині їх голосний поклик звістив, що їздця уже зупинили перед табором. За якийсь час перед трьома ватажками з’явився у супроводі трьох вартових молодий чоловік у довгому подорожньому капоті з блудними скісними очима, ввесь у дрижаках.
— Албазе, рабе поганий, який альб чи ніфлюнг зігнав тебе зі соломи у цю останню ніч? — гримнув на нього поварязьки Свен.
— Ох, воєводо! Нещастя сталося! Дворище опанував Соломирич з двома сотнями людей, а дружина з Володимира вже в дорозі. Завтра в полуднє буде тут...
— Завтра досвіту дворище буде у наших руках! — сказав на це Арне.
— Де ж ділися мої гридні? Чи не боронилися?
— Не мали коли. Їх напали у сні і вигубили ще минулої ночі.
— Ні один не міг утекти?
— Як бачиш, воєводо, тільки я один спасся.
— Вони, певно, пиячили всі разом!
— Ні, воєводо,— швидко заперечив Албаз,— вони всі померли на місцях, вказаних тобою.
— Коли так, то була зрада, а зрадником міг бути,— раз ти живий,— тільки ти! — гукнув Свен.
Албаз упав на коліна.
— Клянуся кістками батьків і дідів моїх, клянуся всім, що мені святе, що ні одне слівце з моїх уст не допомогло ворогам у злочині. Така, видко, була воля темних богів.
— Не клянися, рабе! Твоя клятьба не доказ, а правда втонула у крові! Скажи, як могли володимирці дібратися до дворища, коли ще позавчора були далеко на заході?
— Видко, вислали розвідника, а цей прослідив все.
— А ви, як у вас було двадцять пар очей, не бачили його?
— Наша вина, воєводо, не бачили!
— Отже, слуг не було у дворищі під час нападу? — спитав Ланктас.
— Ні, вони зовсім не показувалися туди, бо варяги заповіли, що всякого дуліба, який не приходить від боярина з Мощаниці або від воєводи Свена, уб’ють; мене одного лишили.
— Гридні пропали всі, отже, зрадив їх той, хто залишився,— промовив Свен.
Албаз зірвався; він почув, що пропав, його лице позеленіло.
— Воєводо,— закричав, хапаючись за голову,— чи ж я йшов би сюди, якби був зрадником?
— Так, тебе вислали, щоб ти ще раз повторив свою роботу між нами,— відповів Свен, а його страшні очі уп’ялися в обвинуваченого.— Таке випряли норни, і я, як вірний син богів, піду назустріч необхідності і дам тобі нагоду оглянути наш табір із вищого місця...
Мов пара рисей із дерев на молодого оленя, так кинулися на Албаза два вартових і притримали його, а третій ятвяг закинув йому на шию зашморг. Ятвяги перекинули другий кінець зашморгу через гілляку високої сосни і підтягнули напівбожевільного ховарезмійця. Руки його опали, ноги витягнулися, лице зчорніло, тільки язик висунувся з-поміж жовтих зубів, а малі, скісні очі, круглі й мутні, вийшли наверх.
— Світлі ази наслали нам цього сина пітьми, щоб розкрити витівки ворогів,— сказав вкінці Свен.— Світле око Оді на спочило ласкаво на його вибранцях. Їдьмо негайно. Якщо прийдемо вчасно, захопимо ще ворога у сні і одним махом можемо закінчити війну за Волинь.
— Волинь — багатий край. Те, що маємо взяти завтра, треба взяти нині.
Уже сіріло на сході, коли ятвяги прийшли у порубані ліси біля Мощаниці. Арне, Свен і Ланктас опинилися на дорозі, якою минулої днини тікав до них Албаз. Від півночі та заходу ліс підходив тут під дворище на два стріли з лука, на схід лежало селище, на південь управні поля та сіножаті. Простір між лісом та частоколом був порожній, зарослий тільки низькою травою. На ній паслося або спало кільканадцять коней, а біля них лежало на землі двоє пастухів. Мовчки виступали з темного лісу громади ятвягів, усіх їх могло бути до двох тисяч, решта залишилася в лісі, розкинена вздовж шляху, а було їх удвоє стільки. Четвертина мала коні, інші йшли пішки.
Аж ось із близького озерця понісся крик журавлів. Мов на даний знак, обидва конюхи зірвалися з землі і стали зганяти коні в табун.
— Не сподіваються нас у дворищі! — сказав Ланктас до Свена. Цей кивнув головою:
— Так, але як тільки табун причвалає додому, побудяться всі. Треба наступати як стій,— відповів.
На даний знак ожив ліс, і з кущів на окраїні лісу, наче хвиля припливу на скалистий берег, хлинули дві тисячі шкірами вкритих мужів. Коли добігли до дворища, тоді з тисячі грудей добувся не крик, а рев, такий страшний і нелюдський, що, здавалося, самі палі частоколу від переляку постеляться мостом на глибокому рові. Та несподівано перші гуртки ятвягів чомусь стрималися. В тиші ранку виразно і ясно почувся дзенькіт і свист стріл. Очевидно, дворище мало досить сильну залогу, до того ще й зблизька замість стріл стали вилітати убивчі ратища.
Свен, досвідний борець, збагнув у одну мить, що має перед собою приготованого ворога. Я верхів остроколу посипалися ратища і стріли. Зі шляху з розмахом доскочили ятвяги до частоколу і стали його рубати. Даремне намагалися гридні й ополченці списами спиняти напасників і разити їх крізь кожну шпару. Даремно сипалися стріли та ратища згори. Швидко попадали поодинокі палі, а вкінці й ворота...
Рев тріумфу загримів над дворищем, і на чолі найхоробріших вдерся Арне на майдан.
— Гей, до складів! — кричав він і з усіх сил біг за гриднями, які, відперті від частоколу, засіли за мішками та бочками. Вони заздалегідь уставили з них друге забороло не гірше першого, і з-поза нього знову стали сипати дощем стріл на ворогів. Найближчі ватаги послухали зову данського князя, але Аанктас, який ступав за ними, стримався. Десь здалека, від лісу, щораз виразніше долітали якісь вигуки та зойки, ніби відгомін бою. Почувався навіть тупіт коней. Що це було?
— Кунігас! Кунігас! — закричали нагло тривожні голоси.— Ми в засідці! Рятуй себе і нас!