Роман і більше тямущі між гриднями зрозуміли, що ці вибаги можливі тільки у підсонні Візантії та при її положенню на перехресті найважливіших торгових шляхів світу. У Києві, де жило так багато вельми засібних греків, цього всього не було. Більшу половину року люди не скидали з себе тяжкого кожуха, а часті дощі та бурі приневолювали втікати перед світлом і повітрям до душних, темних, але теплих і захисних хат.
Вояки не переставали обговорювати виглядів на добичу при найближчому поході, обчисляли майбутню висоту плати та дарунків, окупу за бранців, здобич з боїв та грабіжей.
— А чи прирівняли ви, товариші,— озвався Роман,— те, що бачите, до сум, які дістав кожний з вас? Ви радієте грошем, а не бачите, що ви дешевші золотого глека на вино або вази, повної нарди чи амбру? Пробі! Більше давав вам руський князь, бо давав тільки те, що мав сам, і ділився з вами усім. Ану, поспитайте, чи заплатили б вам імператори за вашу службу половиною свого майна!
Замовкли варяги, вражені і збентежені словами Романа. Кожний почув правду цих гірких слів. Коржик з березової кори під час голоду з рук убогого пастуха скандінавських фельдів — це дар більший від багато заставленого стола багача або мошонки золотих монет із рук кесаря. Убога була дяка імператорів у порівнянні з наділом землі, якими міг оплатити їх службу князь Києва. Володимир приймав їх у склад свого боярства, забезпечував їм хліб на випадок недуги, а нащадкам відумерщину по батькові до смерті. А тут за рани, кров, за смерть — багач кидав їм тільки жменю золота зі свого невичерпного скарбу як милостиню.
Коли холодом повіяло від цих слів на веселих гостей, саме тоді відчинилися двері, і з лівого крила палати вибіг гурток штукарів у рябих одягах. Один брав та їв живий вогонь, другий проковтнув на закуску кілька ножів та довгий меч, інші підкидали кількома м’ячиками. Таких штук не знали скоморохи заходу та півночі. Водночас підчашії43 стали підливати всім немішаного солодкого вина з Хіосу, а за якийсь час між штукарями появилися і гарно вичепурені дівчата.
Тоді Володимир устав і вийшов у свою кімнату на правому крилі палати, а за ним висунувся хильцем і Анастас.
— Князю,— сказав,— я не знаю твоїх намірів, але моя рада, вертаймося на Русь, і то негайно...
— А це чому?
— Забагато тут чигає на твою голову. Я радив би провести ніч у човнах, а завтра вдосвіта їхати. У Буколеоні, безумовно, крутиться таки забагато знайомих людей. У кожного з них може бути за пазухою затроєний ніж. Є три прикмети доброго вояка: відвага, хоробрість та обережність. Із тих трьох у нас, греків, є тільки ця остання, а у вас саме її нема.
— Ха! Ха! Ха! Це правда!
— А проте в мене, як у Херсоні та, не бракне часом і двох перших. Нема їх стільки, що у варягів або у вас, але в потребі найдеться і в мене. Я додержу товариства князеві.
— Знаю! — перепинив його князь.— Знаю і розумію твій жах перед невідомим, перед ненадійною погубою, проти якої не боронить героя ні панцир, ні меч. Почуваю і я, як нагрівається мені під ногами свята земля. Але боятися, а показувати страх, це не одне! Вільно шкірі терпнути, але не бліднути. І мене вже остерегли, що цієї ночі будуть у мене гості.
— Остерегли? Хто остеріг? — поспитав Анастас поривисто.
— Остерегла мене людина, якій справа хреста на Сході лежить на серці не менше, як мені добро Руської землі. Та я не можу сам перед цією людиною показати, що лякає мене злоба імператорських посіпак. Ось що!
Підняв гордо голову, відкинув довге волосся, покучерявлене від волоків, якими зв’язував його під шоломом, а рука його владним рухом висунулася із-під плаща.
— Ось тут я заступаю не тільки свій рід та владу, але і всю Руську землю, на якій князь не ховається від людей поза плечі прибічників, але сам іде на всенародне віче чи на бенкет із останнім з-поміж гриднів, кметями, боярами, огнищанами. Тому не слід мені тікати, наче злодієві. Тому, що бачу нещирість імператорів та їх нехіть до себе, хочу вернутися на Русь, але зроблю це відверто, на очах всіх. Поклич мені сюди Романа і Оляфа.
За хвилину обидва молодці стали перед князем. Володимир видав наказ гридням покінчити бенкет і йти спати. Отроки під проводом Путятича мали приладити чотири "змії", засобити їх у поживу та напитком на дорогу.
На даний знак Ляйфр устав від бенкету і, випивши останню чарку на прощання руських товаришів, покинув Буколеон у супроводі полковників та прибічних гриднів. Разом із ними у лектиках та на возах від’їхали грецькі господарі з дорогою посудою, службою, скоморохами та дівчатами. Довго ще лунав їх регіт та крик вулицями міста і замовкав у стороні Августеону.
Роман та Оляф мали спати в кімнаті Володимира, тому поклалися біля дверей на підстелених килимах. Володимир глянув на багате, пурпурою вкрите ложе під стіною, над яким нависав величавий намет із дорогої парчі. Біля ложа виднів на стіні мальований образ Костянтина Великого з лябарум44 у лівій руці, права рука була піднята, наче у погрозі.
Не знати" що сказали Володимирові очі Костянтина" але князь зібрав з ложа два вовняні покривала" одне з них звинув у валок і лишив на ліжку, накривши килимом, ніби людину у сні, а друге постелив собі на долівці між обома молодцями. Там і ліг сам, накрившись плащем. Світло погасили, тільки у кутку горіла мала лампада перед іконою богоматерь Світло, пропущене крізь червоне скло, кидало криваві рефлекси на золоту ризу ікони і наповняло цілу спочивальню темнавою фантастичною сутінню.
Швидко почув Роман, що хоч робить велике зусилля, не може опертися сонноті. І снилося йому, що брови кесаря стягнулися німою погрозою, права рука стиснулась у кулак, лябарум змінилось у широкий убивчий спис, спис змінився в широкий обосічний топір, і що з ним темна мала постать хильцем підходила до пурпурового ложа. А тим часом за кесарем стали виходити дальші темні постаті, одна, дві, три...
Живо простягнув руку і намацав ручку меча. Ось-ось мав крикнути, коли нагло дістав здорового штовханця в бік та почув шепіт:
— Цить і будь напоготові!
Тоді збагнув, що все те, що вважав сном, було правдою на яві. Я таємного проходу вийшло було справді шість мужів з добутими довгими мечами, а перший із них мав у руках топір. Він підійшов до ложа, а за ним півколом ступали товариші. Було очевидне, що вони бажають відтяти князеві всі дороги до втечі, коли не зможуть убити його відразу топором.