— То ходім.
Швидким пружнстим кроком пішов стежкою серед саду. Йому назустріч вийшов патріарх поважною ходою найвищого достойника держави. Володимир, який бачив уже, як поводилися інші супроти патріарха, уступив йому з дороги і похилив голову. Патріарх назначив над нею у повітрі хрест і пішов повагом далі. Володимир став віч-на-віч з імператорами.
Довгу хвилину гляділи одна на одну три пари очей зовсім не схожі, як не схожі були їх вдачі та обличчя. Імператор Василій прибрав свій жорстокий вигляд усміхом і сказав:
— Вітаємо тебе, хоробрий герою півночі. Твоя заслуга зробила нас твоїми довжниками, а не дай, боже, щоб намісники Христа-спасителя, царя світу, мали вірителів на землі. Нашим вірителем може бути тільки Всевишній, тому кажи, якої нагороди бажаєш собі, а все дамо тобі. Твоя поява полонила наші серця, а ласка наша над тобою.
Володимир злегка похилив голову.
— Дяка вам, порфірородні, за ласку, якої вагу з’ясував мені уже препозит Михаїл. Він говорив мені про провід над варягами та службу у вас.
— О, як тільки цього бажаєш...— підняв руку імператор Василій,— то само собою...
— Так, але маю ще одне прохання,— докінчив князь, не зводячи очей із імператора. Цей спитав тоном перекупня — швидко й поривисто:
— Що ж таке?
— Щоб ви, о володарі Сходу й Заходу, імператори ромеїв, заступники бога на землі, додержали мені умови!
Слова ці впали, ніби удар молота на мармуровий стіл альтани. Василій видивився тупо на велику стать войовника. Костянтин здригнувся і безпомічно оглядався по боках, уникаючи погляду Володимира.
— Умови? Якої умови? Ми уперше чуємо твоє імення, Оляфе, сину Еріха!
Легенький усміх промайнув по правильному лиці князя, так що затремтіли тільки кутики його уст.
— Умови, яку заключив Калокір чи, точніше, Скіллос на Берестовому у Києві!..
Василій стріпнув нетерпляче пальцями.
— Видко, препозит не вияснив йому як слід усієї справи,— сказав, звертаючись до брата Костянтина.
— Калокір? При чому тут Калокір? Калокір був при Святославі...
— Навпаки, він усе вияснив як слід! — відповів Володимир.— Важко було мені дещо зрозуміти, але після різні, яку ви підготовили на флоті, всупереч волі переможця, я мушу пригадати вам домагання: виконайте умову, якою зв’язали себе зі мною.
— З тобою? — кинувся Василій, а лице його посиніло вмить...— Молодче... що тобі?!
Спокійний досі, поважний князь півночі вхопив руку імператора, що лежала на столі, і здавив її так сильно, що поклик завмер на устах заляканого. Ніхто не важився досі на таке супроти імператора.
— Так, зі мною, боголюбиві, зі мною! — говорив, усміхаючись, Володимир.— Бо Оляф Еріксон, якого згадуєте, це тільки один із моїх полководців-тисяцьких, а я сам...
— Ти сам? — запищав смертельно заляканий, блідий, мов стіна, Костянтин.
— Я Володимир, князь раусеїв, якого цей Оляф у спілці з вами мав ошукати. Я той, кому ви бажали відібрати владу, над дружиною разом із життям. Я тут перед вами, і моє домагання так само оправдане, як і мої закиди!
Те кажучи, видобув із-за пояса плящину Скіллоса і поклав її на стіл.
Імператор Василій зблід, а руки його тремтіли від надмірного хвилювання.
— Вибачай, достойний князю та хоробрий союзнику! — сказав ніби спокійно.— Ми не знали, що ти тут і, певно, зрозумієш, що ми не могли залишити цілого війська варягів під мурами міста без проводу з нашої руки. А щодо цієї плящини, то, будь ласка, поясни нам, що вона властиво значить. Скажи теж, хто посмів посягнути на твоє дороге життя, а строга кара впаде на нього!..
— Не оправдуйте себе, ані не карайте інших, порфірородні,— махнув зневажливо рукою Володимир.— Не я буду вашим суддею. У мене тільки з вами умова, і я бажаю, щоб ви її виконали. Провід варягів іще в моїх руках!..
У тих словах звучала страшна погроза, й тінь лягла вмить на лиця імператорів.
— Умови ми дотримаємо! — сказав Василій глухо.— З наших уст пливе тільки правда і добро, а ти, князю, сам переконаєшся в цьому.
— Чи не забагато обіцяєш, брате? — вмішався Костянтин.— Чуєш, що Володимир держить провід у своїх руках, а мав віддати його нам? Далі подумай, що наш народ заступає на землі Спасителя, а Володимир поганин.
— А чи Скіллос питав мене про мою віру, коли прохав помочі? — спитав Володимир, і його брови піднялися.
— Ні, він не питав,— підхопив Василій,— не питав, але рішуче заявив, що сестра порфірородних ніколи не стане жінкою поганина. Ти знав про це і...
— І вчинив усе, чого ви бажали. Ще сьогодні я готов передати кому треба провід над варягами.
— Маніякесові, великому гетеріархові?
— А хоч би й писареві Сі копула, що продавав неспілі фіги...
Здавалося, що кров заллє почервоніле від досади обличчя Василія. Та він пригриз долішню губу, аж побіліла.
— Знайте теж,— говорив далі Володимир,— що знам’я святого хреста, яким чванитеся ви і ваш народ, є і на мені, а записане воно праведником Анфімієм у церкві св. Мами.
Якби грім ударив у мармуровий стіл перед імператорами, то враження не було б більше. Василій устав, поблід, і здавалося, що всім тілом кинеться на Володимира. Зате Костянтин відкинувся взад на перламутром викладений оплічник крісла та розвів руками. Довгу хвилину обидва мовчали. Тим часом Володимир вийняв із-під верхньої одежі хрест та пересунув його так, що святе знам’я повисло саме насередині його широких грудей.
Та ось у злющих очах Василія заблимав огник, і квасний усміх викривив його вузькі уста:
— Як так, то завтра зведемо тебе з Анною і заручимо, а до весни повінчаємо вас по закону. Бач, патріарх може мати сумніви...
— Не патріарх, а ви, не його, а ваша воля є перша у світі. Можете не відкладати вінчання, боголюбиві, ви ж знаєте, що моя земля велика, країв і народів у ній багато, а всім їм треба бачити лице володаря, бо від цього залежить у ній лад, гаразд і згода. Я ждати не можу! Вже завтра або післязавтра мої полянські гридні візьмуть весла в руки... Погадайте, що так само, як ваша воля є воля бога над Боспором, так і я наказую варягам і ще завсіди можу кинути їх геройську силу, куди захочу.
— Ох, як можеш, могутній князю, погрожувати власним шуринам? — почав облесно Василій, а його лице вкрилося відразливою маскою облуди.— Зрозумій, що дочка та сестра порфірородних, майбутня мати могутніх володарів Тавроскітії, не може йти заміж, як дочка рибалки з-під Влахерну. Для неї треба приладити двір і придане.