Битва закінчилася.
З розвиненими прапорами уставилися рядом дромони Володимира, а Сікопулос, заступник Скіллоса, вичепурений у всі зверхні відзнаки свого становища, вступив на корму здобутого Володимиром дромона. За ним у барвисті туніки зодягнені слуги несли повні мішки, дорогу зброю та завинений у чорне сукно чималий збиток.
— Світліший князю! — промовив Сікопулос так, що чули його всі.— Очевидна благодать господа зійшла на голови боголюбивих імператорів Василія і Костянтина. Вонато просвітила їх і казала їм вибрати полководцем саме тебе! Твоя хоробрість світитиме по всі дні прикладом для нащадків. Ти багатий, ти могутній, тож не даровують тобі милостиві ні земель, ні золота, тільки зодягають тебе ризою патриція, яка рівняє тебе з найпершими в імперії.
Сікопулос витягнув з-за пазухи запечатаний збиток пергаменту з великою печаткою імператора, поцілував її, зломав печатку і, розгорнувши, прочитав, що боголюбиві імператори позволяють великому князеві на тріумфальний в’їзд у Царгород і просять його за десять днів на святочний бенкет у хризотриклінії.
— Велика дяка боголюбивим імператорам за їх щедрість. Хай бог стократно відплатить їм за все, що вони даровують нам!
Сказавши це, великий князь сів у човен і пересів на дромон, на якому прибув у Пропонтіду. Я ним їхав Сікопулос, Анастас і молодий варязький сотник Оляф Бріксон. Кораблі завернули на місці і поплили назад до піскових лав при усті річки Практія.
Князь наказав після обіду підняти весла, і швидко глибокий спокій огорнув увесь флот. Володимир положився спати у кормовій каюті, а молодий Оляф ляг поперек входу на долівці, щоб власним тілом берегти його спокій.
Було пізно, як Роман вискочив на чердак і швидким кроком крайньо схвильований ішов на корму.
— Де князь? — спитав схвильовано Оляфа.
— Що таке сталось, достойний воєводо? — спитав Анастас, підступаючи.
— Бранці вирізані!
Руки Романа тремтіли схвильовано.
Та Оляф потягнувся ліниво і засміявся сухо, згірдно.
— Велике свято! Який дурень стане годувати ворогів!
— Чого ж бажаєш, хлопче, від князя? — спитав Анастас.
— Кари, Анастасте, лютої кари за злочин. Князь наказав бранців нагодувати і напоїти, а вони... Ах, щоб їм стільки літ довелося конати, скільки я чув смертних криків. Брр!
— Як-то? Капітани не послухали князя? Не нагодували бранців? А, як так...
Тут Анастас пустився сам іти до одвірка, та в цей мент високе чоло та веселе лице великого князя виглянуло крізь двері.
Він бистро розглянувся.
— А, Олешич? Що там? Бранців відвів, нагодував?
— Так, милостивий князю! Приказ я сповнив, бранців віддав і при мені дали їм хліба, риби і по чарці вина, та нагло кинулася на них озброєна залога дромонів та вірменські піхотинці, які були в таборі, і... душа здригається від спогаду! Вимордували їх за два отченаші. Опісля вкинули трупи у річку, яка винесла їх у море.
Володимир слухав, як би вражений громом. Його очі потемніли і над чолом нависли зморшки.
— За десять днів мав ти, милостивий володарю, відбувати тріумф. І ось Сікопулос вислав бранців наперед,— почувся тихий голос Анастаса.
Мов гадюкою вжалений, кинувся Володимир усім тілом.
— Ах!
Він рукою вхопився за горло, наче душила його злоба. Море шуміло, білі скиби піни відколювалися по обох боках острого корабельного носа, а вітер свистів у линвах та лопотів вітрилом. Довгу хвилину мовчав Володимир, а там і спитав спокійно, тихим голосом зовсім зрівноваженої людини:
— Що ж ти сказав на це, Олешич?
— Я... Я скаженів із розпуки та ганьби, та тоді показали мені писаний наказ Сікопулоса, який пішов за розпорядком імператорів — вимордувати всіх бранців без суду для прикладу!
Глибоко відсапнув Володимир.
— Значить, наказ імператорів? — спитав.
— Так, милостивий князю, і ти один можеш їх покарати за звірство. Гей, воювали ми з в’ятичами, печенігами, ляхами, товкли собою по всіх усюдах, бачили не одну погань, не один злочин, але такого, їй-богу, ще ні. Мордувати бідних моряків, які, певно, шукали при флоті Фоки хліба.
— Покинь це, Олешич! Тут нема кого карати, а до імператорів нам зависоко і задалеко. Не наше діло. Залишіть мене самого.
Анастас з Оляфом ступали наостанку.
— Залишися, Романе, тут. Я пришлю тобі ще декого до товариства. Недобре, щоб князь залишався без сторожі,— прошепотів грек Олешичеві.
IX. Хрестовий знак
Злочин на безборонних бранців сильно зажурив Володимира. Не одну криваву картину бачили очі його пам’яті із воєнних років після смерті великого Святослава. Масове убивство траплялося не раз: убивали колись поляни рабів, жінок та дітей при похороні або тризні, убивали і тепер часами при жертвах Перунові на київських горах. Не одну сотню половлених печенігів та в’ятичів велів князь вішати за грабіж або зраду, але все це була кара за злочини. Все ж за десять років не видав князь на всіх землях просторого східного низу стільки засудів, скільки їх тепер виконано під його боком на основі паперу, підписаного імператорами. Бистрим поглядом державного мужа збагнув великий князь Києва відразу, що вина за ворохобні паде на самих імператорів та їх державний лад, і саме тому різня бранців видавалася йому різнею невинних людей, яким скоріше треба було дати шматок хліба та грядку власної землі. Але найбільшим болем наповняло серце князя те, що такий засуд ішов урозріз із Христовою вірою. Довго томився великий князь, ходячи по каюті, та слухав свисту західного вихру в корабельних линвах. Я моря надбігали гребенясті вали і з плюскотом розбивалися об корму дромона та далеко вдиралися у пісок пристані, мішаючи свої солоні води з солодкою отрутою Практія.
Потер чоло рукою і, взявши плащ, насунув на голову каптур, а там і вийшов з каюти. Князь перейшов на берег, не стрінувши нікого. Гамір раті, яка бенкетувала в таборі, казав йому завернути з простої дороги, і він пішов узбережжям, де стояли човни варягів. У віддалі яких двадцяти кроків, наче тінь, ступав за ним Роман. Нагло князь зупинився. Находився саме біля шатра, яке велів розбити для себе ще попередньої днини. І князь почув виразно людський голос, який у розмові вимовив його ймення. Мимохіть став наслухувати; пізнав по хвилині, що це голоси Анастаса і Сікопулоса.