Генрі узяв у руки сільницю і почав водити великим пальцем по її гофрованих боках.
— Не забувай одного, люба,— промовив він.— Мені доводилося гарувати, як навіженому, щоб отримати те, що я нині маю. Я працював у тому магазині на площі — втомлювався так, що ледве вистачало сил робити уроки. Влітку я працював удома у маминій крамничці, а коли там роботи не було, лагодив нашу халупу. Джін-Луїзо, мені доводилося змалечку виривати те, що тобі й Джемі просто падало в руки. Мені ж ніколи і нічого не падало в руки, і ніколи не падатиме. Покладатися я можу лише на себе самого.
— Як і ми всі, Генку.
— Ні. Принаймні не тут.
— Про що ти?
— Існують речі, які я не можу собі дозволити, а ти можеш.
— І чого ж це я раптом аж така привілейована особа?
— Ти — Фінч.
— Ну, Фінч. І що з того?
— Ти можеш вештатися містом у робочому комбінезоні, у сорочці навипуск і босоніж, якщо тобі заманеться. Мейком скаже: "Це у неї від Фінчів, така вже їхня порода". Мейком усміхнеться і повернеться до своїх справ: "Наша Скаут Фінч у своєму репертуарі". Мейком зрадів і був ладен повірити, що ти купалася в річці голяка. "Анітрохи не змінилася,— говорили в місті.— Та ж сама Джін-Луїза. Пам'ятаєте, як вона..."
Він поставив сільницю на стіл.
— Але варто Генрі Клінтону виявити бодай натяк на відхилення від норм Мейкома, і Мейком не скаже: "Це у нього від Клінтонів",— ні, він скаже: "Це з нього бидло лізе".
— Генку, це неправда, і тобі це добре відомо. Так говорити несправедливо і невеликодушно, але передусім — це просто неправда!
— Джін-Луїзо, це правда,— тихо промовив Генрі.— Напевне, ти просто ніколи про це не замислювалася...
— Генку, то вже якісь комплекси.
— Жодних комплексів. Просто я знаю Мейком. Мене це зовсім не зачіпає, але я, звісно, добре все усвідомлюю. Мені говорять, що існують речі, які я можу робити, і речі, які мушу робити, якщо я...
— Якщо ти — що?
— Розумієш, сонечко, мені справді хочеться тут жити, мені подобається те, що подобається й іншим чоловікам. Я хочу зберегти повагу цього міста, я хочу йому служити, я хочу здобути репутацію класного юриста, хочу заробляти гроші, хочу одружитися і мати родину...
— Саме в такій послідовності, гадаю?
Джін-Луїза підвелася і вийшла на вулицю. Генрі рушив за нею назирці. У дверях він обернувся і гукнув, що оплатить чек за хвилину.
— Джін-Луїзо, зупинися!
Вона зупинилася.
— Чого тобі?
— Люба, я ж лише хотів, щоб ти побачила...
— Все я чудово бачу! — вигукнула вона.— Бачу наляканого миршавого чоловічка; бачу чоловічка, який боїться не робити того, що йому наказує Атикус, який боїться мати свою власну позицію, боїться не сидіти поруч з рештою повнокровних хлопців...
Вона попрямувала далі. Їй здавалося, що вона іде приблизно туди, де стоїть її машина. Їй здавалося, що вона залишила її перед батьковою конторою.
— Джін-Луїзо, зачекай хвилинку, будь ласка!
— Гаразд, чекаю.
— Я сказав тобі, що є речі, які ти сприймала як належне...
— Так, чорт забирай, я багато чого сприймала як належне. Саме це я любила і в тобі. Я дивилася на тебе знизу вгору, як на щось надзвичайне, тому що ти невтомно виборював усе, що мав, усе робив сам. Я гадала, це багато означає, але, схоже, помилялася. Я гадала, ти маєш волю й мужність. Я гадала...
Вона йшла тротуаром, не тямлячи, що Мейком стежить за нею, що поруч іде Генрі — жалюгідний, сміховинний.
— Джін-Луїзо, послухай мене, будь ласка.
— Якого дідька тобі ще треба?
— Я хочу в тебе спитати тільки одне — чого, в біса, ти від мене очікуєш? Скажи, чого, в біса, ти від мене очікуєш?
— Чого? Щоб ти тримав свою мальовану дупу якнайдалі від рад білих громадян! Мені начхати, що навпроти тебе там сидить Атикус, що праворуч від тебе сидить король Англії, а ліворуч — сам Єгова, я хочу, щоб ти був чоловіком, от і все!
Вона гарячково вдихнула.
— Я... Ти пройшов через усю кляту війну, то один різновид страху, але ти його подолав, ти його подолав! Тепер ти у себе вдома — переляканий на смерть! Боїшся Мейкома! Мейкома, штат Алабама! Тьху на тебе!
Вони підійшли до дверей контори.
Генрі схопив її за плечі.
— Джін-Луїзо, замовкни на секунду! Прошу! Послухай мене. Знаю, що я не так багато собою являю, але подумай трохи. Подумай, будь ласка. Це місто — все моє життя, невже ти не розумієш? Хай йому чорт, я походжу з бидла округу Мейком, але я частина округу Мейком. Я боягуз, я миршавий чоловічок, мене не варто і вбити, але тут моя домівка. Чого ти від мене хочеш? Щоб я репетував, як навіжений, що я, славетний Генрі Клінтон, з'явився сповістити, що ви всі решта — ниці нікчеми? Мені тут жити, Джін-Луїзо. Зрозумій це.
— Я розумію, що ти — паскудний лицемір.
— А я намагаюся пояснити тобі, моя мила, що ти можеш собі дозволити солодку розкіш, а я ні. Ти можеш волати до небес, а я ні. Як я зможу приносити користь місту, якщо місто буде проти мене? Якби я вийшов на герць... послухай, ти мусиш визнати, що я маю непогану освіту і можу послужити Мейкому, хіба ні? Мою роботу не виконає перший-ліпший батрак. І що — я повинен кинути оце все псу під хвіст, поїхати кудись у глушину і продавати у крамниці борошно, коли я здатний допомагати людям на повну силу того юридичного таланту, яким володію? Що має вищу ціну?
— Генрі, як тобі вдається жити в злагоді з собою?
— Це зовсім не важко. Іноді я просто не голосую за свої переконання, от і все.
— Генку, ми з тобою на протилежних полюсах. Я знаю небагато, але одне знаю напевне. Я знаю, що не зможу жити з тобою. Не зможу жити з лицеміром.
Сухуватий, приємний голос у неї за спиною промовив:
— Не розумію, чому ні. Лицеміри мають таке саме право жити на цьому світі, як і всі решта.
Вона обернулася і втупила очі в батька. Атикус зсунув капелюха на потилицю і, звівши брови, усміхався до неї.
17
— Генку,— мовив Атикус,— не хочеш піти подивитися троянди на площі? Естелла, можливо, одну тобі подарує, якщо ти її гарненько попросиш. Схоже, тільки я її сьогодні просив як слід.
Атикус показав петлицю, в яку була встромлена свіжа червона троянда. Джін-Луїза поглянула на площу — Естелла, зовсім чорна проти пообіднього сонця, працьовито розпушувала землю під кущами.