Джін-Луїза присвиснула.
— Атикусе! — вигукнула Александра.— Але ж ти знаєш, що він був сином кузена Едгара.
— Так, це й справді було сумно, міс Александре,— сказав Генрі.
— Кузен Едгар і досі за вами упадає, тітонько? — спитала Джін-Луїза.— Гадаю, після дванадцяти років він попросить вашої руки.
Атикус застережливо звів брови. Він бачив, як у його доньки пробудився біс і дражнить її: вона звела брови так само, як і він, її очі з важкими повіками округлилися, а кутик рота небезпечно смикнувся.
Коли вона мала такий вигляд, тільки Бог і Роберт Браунінг[6] знали, що їй спаде на думку.
Тітка запротестувала.
— Ну, знаєш, Джін-Луїзо, адже Едгар нам з твоїм татом двоюрідний брат.
— На цьому етапі гри це вже не має великого значення, тітонько.
Атикус вирішив за краще втрутитися.
— І як ти виїхала з великого міста?
— У цю мить мене цікавить оце велике місто. Ви двоє ніколи не пишете мені про місцеві скандали. Тітонько, я покладаюся на вас, розкажіть мені всі новини, що сталися протягом року, за п'ятнадцять хвилин.
Вона погладила Генрі по руці, радше щоб не дати йому завести ділову розмову з Атикусом, ніж з інших міркувань. Генрі сприйняв цей жест за прояв ніжності й відповів тим самим.
— Що ж,— почала Александра,— ти, мабуть, чула про Меривезерів. Дуже сумна історія.
— А що трапилося?
— Вони роз'їхалися.
— Не може бути! — здивувалася Джін-Луїза.— Ви маєте на увазі, що вони розлучилися?
— Так,— кивнула тітка.
Джін-Луїза звернулася до батька.
— Меривезери? Скільки років вони були у шлюбі? Атикус подивився на стелю, пригадуючи. Він любив у всьому точність.
— Сорок два роки. Я був на їхньому весіллі.
— Ми вперше запідозрили, що щось не так,— провадила Александра,— коли вони в церкві почали всідатися якнайдалі одне від одного...
— А по неділях безнастанно обмінювалися вбивчими поглядами,— додав Генрі.
— А потім узяли та й прийшли до мене в контору,— сказав Атикус,— і почали вимагати розлучення.
— І ти їх розлучив?
— Звісно.
— А на якій підставі?
— Подружня зрада.
Джін-Луїза зачудовано похитала головою. Господи, подумала вона, світ таки змінюється... Її роздуми урвав голос Александри.
— Джін-Луїзо, ти їхала в потязі в такому вигляді? Заскочена зненацька, вона не одразу втямила, що має на увазі тітка під "таким виглядом".
— Еге ж... так, мем,— відповіла вона,— хоча... хвилинку, тітонько. Я виїхала з Нью-Йорка в панчохах, рукавичках і черевичках на підборах. А це я вдягла, коли ми проїхали Атланту.
Тітка пирхнула.
— Я була би вдячна, якби ти вдягалася пристойніше, поки живеш із нами вдома. Люди в місті можуть скласти про тебе хибне враження. Подумають, що ти... що ти — нечупара.
Джін-Луїза занепала духом. Їхня Столітня війна триває вже двадцять шість років — і жодних ознак покращення, окрім коротких моментів незграбного перемир'я.
— Тьотю,— сказала вона,— я приїхала на два тижні, щоб просто побути вдома, ось і все. Навряд чи я взагалі вийду з хати. Я цілісінький рік виснажуюся вщент...
Вона підвелася, підійшла до коминка, глянула на камінну дошку й обернулася.
— Якщо люди в Мейкомі не складуть одного враження, вони складають інше. Вони і так не звикли бачити мене причепуреною,— в її голосі чулася терплячість.— Бачте, якби я вискочила перед ними виряджена, вони б сказали, що я перетворилася на нью-йоркську модницю. А ви тут мені кажете, що вони думають, ніби мені байдуже, що вони думають, коли я ходжу містом у штанях. Господи Боже, тітонько, увесь Мейком знає, що я не носила нічого, крім комбінезона, поки в мене не почалися місячні...
Атикус забув про свої руки. Нахилився зав'язати свої ідеально зав'язані шнурки і розігнувся з обличчям розпашілим, але серйозним.
— Досить, Скауте,— промовив він.— Вибачся перед тіткою. Не розпочинай чвар, не встигши приїхати додому.
Джін-Луїза усміхнулася батькові. Висловлюючи несхвалення, він завжди вживав її дитяче прізвисько.
— Вибачте, тітонько,— зітхнула вона.— Вибач, Генку. Я пригнічена, Атикусе.
— Тоді повертайся до Нью-Йорка і роби там, що хочеш. Александра підвелася і розправила численні виступи китового вуса на корсеті, які зусібіч охоплювали її фігуру.
— Ти обідала в потязі?
— Так, мем,— збрехала Джін-Луїза.
— А кави вип'єш?
— Залюбки.
— Генку?
— Дякую, і я залюбки.
Александра випливла з кімнати, не спитавши нічого в Атикуса.
— Ти так і не навчився пити каву? — мовила Джін-Луїза.
— Ні,— відповів їй батько.
— І віскі теж ні?
— Ні.
— Цигарки й жінки?
— Ні.
— Які ж у тебе нині радощі?
— Даю собі раду.
Джін-Луїза зробила жест, ніби грає у гольф.
— А як з цим? — спитала вона.
— Не твоя справа.
— Ти ще здатен тримати ключку?
— Так.
— Ти свого часу вельми пристойно грав, як на сліпого.
— З моїми очима все гаразд.
— Все гаразд, якщо не рахувати, що ти нічого не бачиш.
— Будь ласка, доведи своє твердження.
— Слухаюся, сер. Завтра в три, підійде?
— Так... хоча ні. Маю одну зустріч. Як щодо понеділка? Генку, є в нас якісь справи у понеділок по обіді?
Генк ворухнувся.
— Тільки одну — про іпотеку, о першій. Не забере у нас і години.
Атикус сказав своїй доньці:
— Тоді я твій. Судячи з твого вигляду, міс Причепо, це буде ситуація, коли сліпий веде сліпого.
Біля коминка Джін-Луїза підняла стару почорнілу дерев'яну ключку, яка роками правила ще й за коцюбу. Висипала з величезної прадавньої плювальниці її вміст — м'ячі для гольфа, поставила плювальницю на бік, пхнула ногою м'ячі на середину вітальні й уже заганяла їх назад, коли знову увійшла тітка з тацею, на якій були кава, чашки з блюдцями і торт.
— Для тебе, твого батька і твого брата цей килим — ганьба,— проголосила Александра.— Генку, коли я прибула вести тут хазяйство, перше, що я зробила, це віддала його пофарбувати у якомога темніший колір. Ти пам'ятаєш, який він мав вигляд? Та на ньому була чорна стежина звідси й до коминка, яку нічим не можна було вивести...
— Пам'ятаю, мем,— сказав Генк.— Боюся, я також до того доклався.
Джін-Луїза поставила ключку назад, поміж камінні щипці, зібрала м'ячики і висипала їх у плювальницю. Потім сіла на диван і стежила, як Генк збирає ті, що закотилися. "Так би повсякчас і дивилася, як він рухається",— подумала вона.