"Та ти просто як мальована",— сказав Атикус і поцілував її в чоло.
"Обережно,— застерегла вона.— Ти мені волосся розпатлаєш".
"Може, зробимо останній пробний тур?" — запропонував доктор Фінч.
Коли Генрі увійшов до вітальні, вони танцювали. Він закліпав очима, побачивши нову фігуру Джін-Луїзи, а потім злегка постукав доктора Фінча по плечу.
"Можна відібрати у вас вашу даму, сер?.. У тебе класний вигляд, Скауте. Я щось для тебе маю".
"Ти також гарний, Генку".
Сині вихідні саржеві штани Генрі були випрасувані ідеально, складки були гострі як лезо; світло-коричневий піджак трохи віддавав хімчисткою; Джін-Луїза упізнала блакитну краватку Джемі.
"Ти добре танцюєш",— похвалив Генрі, і Джін-Луїза перечепилася.
"Не дивись униз, Скауте! — гаркнув доктор Фінч.— Я ж тобі казав — це як нести чашку кави. Варто на неї поглянути, і ти все проллєш".
Атикус клацнув кришечкою свого кишенькового годинника.
"Джемі час вирушати, якщо він хоче заїхати по Айріні. Ця його таратайка ледь-ледь вичавлює тридцять миль".
Коли Джемі вийшов до них, Атикус негайно відіслав його назад поміняти краватку. Потім видав синові ключі від сімейного автомобіля, гроші й лекцію, як не перевищувати швидкість у п'ятдесят миль.
"Слухайте,— запропонував Джемі після усіх належних Джін-Луїзі компліментів.— Ви ж можете поїхати у "форді" — навіщо усім тягтися зі мною до Еботсвіля?"
Доктор Фінч копирсався у кишенях піджака.
"Мені байдуже, як саме ви поїдете, аби тільки швидше. Мене тіпає, коли ви тут товчетеся всі геть розчепурені. Джін-Луїза он уже починає пітніти. Заходь, Кел".
Келпурнія, скромно стоячи в передпокої, неохоче схвалила вибір юної трійці. Вона поправила краватку на Генрі, зняла, невидиму пушинку з піджака Джемі й покликала Джін-Луїзу зайти до неї на кухню.
"Гадаю, їх слід прикріпити до сукні",— сказала вона роздумливо.
Генрі гукнув, що треба вже йти, бо інакше доктора Фінча розіб'є параліч.
"Усе буде добре, Кел".
Повернувшись до вітальні, Джін-Луїза захопила дядька у стані ледь стримуваної пропасниці, натомість батько стояв дуже спокійно, заклавши руки в кишені.
"Раджу вам поквапитися,— зауважив він,— за хвилину з'явиться Александра, і тоді ви вже точно запізнитеся".
Вони вже вийшли на веранду, коли Генрі застиг на місці.
"Я забув!" — крикнув він і побіг до кімнати Джемі.
Повернувся він з коробкою в руках і, низько уклонившись, передав її Джін-Луїзі.
"Це для вас, міс Фінч".
У коробці лежали дві рожеві камелії.
"Ге-енку! — простогнала Джін-Луїза.— Ти їх купив!"
"Замовив аж у Мобілі. Їх привезли сюди шестигодинним автобусом".
"Куди мені їх причепити?"
"Господи Боже мій, причепи туди, де їм належить бути! — вибухнув доктор Фінч.— Іди сюди!"
Він вихопив камелії з рук Джін-Луїзи і приколов їй до плеча, суворо глипаючи на оті накладні груди.
"А тепер зробіть мені ласку і звільніть приміщення".
"Я забула сумочку".
Доктор Фінч витяг носовичка і витер підборіддя.
"Генрі,— промовив він,— піди заведи оту автомерзоту. Я почекаю вас на вулиці".
Джін-Луїза на прощання поцілувала батька, і він сказав:
"Сподіваюся, ти отримаєш найбільше в житті задоволення".
Спортивна зала середньої школи округу Мейком була зі смаком прикрашена повітряними кульками і паперовими вимпелами у червоно-білі смужки. У дальньому кінці стояв довгий стіл, заставлений паперовими келишками, серветками й тарелями з сандвічами навколо двох пуншевих чаш із якоюсь пурпуровою рідиною. Підлога у залі була свіжонатерта, баскетбольні щити з кошиками підняті до самої стелі. По периметру сцени стояли вазони з квітами, а у центрі, з невідомої причини, ліпилися великі картонні літери СШОМ.
"Гарно, правда?" — мовила Джін-Луїза.
"Виглядає пречудово,— погодився Генрі.— Зала здається більшою, ніж коли тут проводяться спортивні змагання, правда?"
Вони підійшли до гурту молодших і старших братів і сестер, що юрмилися біля пуншевих чаш. Усі були, безперечно, вражені виглядом Джін-Луїзи. Дівчата, з якими вона бачилася щодня, питали, де вона дістала сукню, ніби самі вони купували свої не там само.
"У Гінзберга. Келпурнія мені її вкоротила".
Декілька молодших хлопців, з якими вони ще два-три роки тому мало очі одне одному не повибивали, завели з нею, ніяковіючи, розмову.
Коли Генрі приніс їй келишок пуншу, вона прошепотіла:
"Якщо хочеш піти до старшокласників абощо, я не проти, у мене все добре".
"Сьогодні ти — моя дівчина, Скауте",— усміхнувся Генрі.
"Знаю, але ти не мусиш почуватися зобов'язаним..."
Генрі розсміявся.
"Я не маю жодних зобов'язань. Я хотів піти на бал з тобою. Ходімо танцювати".
"Гаразд, тільки не сердься".
Він закружляв з нею у центрі зали. По шкільному радіо оголосили повільний танець, і Джін-Луїза, відраховуючи такт, упоралася з ним, зробивши лише одну помилку.
Вечір котився своєю чергою, і вона збагнула, що має певний успіх. Її запрошували різні хлопці, а коли виникала підозра, що вона може залишитися без пари, одразу поруч з'являвся Генрі.
В Джін-Луїзи вистачало здорового глузду утримуватися від швидких танців, особливо з натяком на латиноамериканські ритми, і Генрі заявив, що коли вона навчиться ще й розмовляти під час танців, їй не буде рівних. Джін-Луїзі хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.
Поява Джемі й Айріні викликала ажіотаж. Джемі було визнано Найвродливішим Старшокласником, і така оцінка не була немотивованою: Джемі мав материні карі очі — великі й лагідні, брови густі, як у всіх Фінчів, і правильні риси обличчя. Айріні була останнім словом у витонченості. Вона вбралася в обтислу сукню з зеленої тафти і черевички на високих підборах, і коли вона танцювала, у неї на зап'ястках дзенькала дюжина яскравих африканських браслетів. У неї були холодні зелені очі, блискуче чорне волосся і мимолітна усмішка — той самий жіночий тип, за яким Джемі пропадав, закохуючись з одноманітною регулярністю.
Джемі відтанцював із Джін-Луїзою один належний танець, сказав, що з нею все чудово, от тільки ніс блищить, на що вона відтяла, що у нього на губах помада. Танець закінчився, і Джемі відвів її до Генрі.
"Повірити не можу, що ти в червні підеш до армії,— сказала вона.— Невже ти вже такий дорослий?"