— Дякую, Зібо,— промовила вона стомлено.— Не забувайте, що я вам сказала.
Негр приклав пальці до капелюха і повернувся до материної хати.
Джін-Луїза сиділа в машині, втупившись очима у кермо. "Чому все, що я любила на світі, всього за два дні пішло від мене? Чи й Джемі також відвернувся б від мене? Вона любила нас, присягаюся, що вона нас любила. А зараз сиділа переді мною і бачила не мене, а білих людей. Вона мене виростила, але тепер їй байдуже.
Так було не завжди, богом клянуся, не завжди. Люди довіряли одне одному з якоїсь причини, не пригадую з якої. Вони тоді не пантрували одне за одним, як яструби. Десять років тому я б не отримувала таких поглядів, піднімаючись до них на веранду. Вона ніколи не поводилася з нами, як з гостями... коли Джемі помер, її улюбленець Джемі, Кел дуже страждала..."
Джін-Луїза згадала, як вона приїжджала до Келпурнії одного вечора два роки тому. Кел сиділа у своїй кімнаті, так само як сьогодні, в окулярах. Вона плакала. "З ним завжди було так легко,— примовляла вона.— Ніколи жодних проблем від мого хлопчика. Він привіз мені подарунок з війни, подарував електричне пальто". Коли Келпурнія усміхалася, її обличчя вкривалося безліччю зморшок. Кел підійшла до ліжка і витягла з-під нього щось здоровенне, чорне, шкіряне. Це було пальто німецьких офіцерів-льотчиків. "Бачиш? Воно вмикається". Джін-Луїза оглянула пальто і побачила в ньому безліч тоненьких дротиків. Ще там була кишеня для батарейок. "Містер Джемі сказав, що воно зігріватиме мої старі кістки взимку. Казав, щоб я не боялася, тільки остерігалася грози й блискавок". Келпурнія у своєму електричному пальті була предметом заздрості усіх сусідів. "Кел,— сказала тоді Джін-Луїза,— будь ласка, повернися до нас. Я не можу поїхати до Нью-Йорка з легким серцем, якщо тебе не буде в нашому домі". Здавалося, це справило враження: Келпурнія випростала спину і кивнула. "Добре, мем. Я повернуся. Не треба хвилюватися".
Джін-Луїза завела машину і повільно поїхала до міста.
Ені, бені, майні, май,
Чорномазого хапай!
А коли він завищить,
Відпусти — нехай біжить!
"Боже, допоможи мені".
Частина V
13
Александра поралася біля кухонного столу, заглиблена у свої кулінарні обряди. Джін-Луїза спробувала пройти повз неї навшпиньках, непомітно, але марно.
— Іди подивися.
Александра відступила від столу, і погляду Джін-Луїзи відкрилися кришталеві тарелі, заставлені у три шари вишуканими сандвічами.
— Це Атикусова вечеря?
— Ні, він сьогодні збирається поїсти в місті. Ти ж знаєш, він терпіти не може втручатися у велику компанію жінок.
Святий Мойсею, царю Юдейський! Кавове частування.
— Люба, може, ти приготуєш вітальню? Гості прийдуть десь за годину.
— А кого ви запросили?
Александра оголосила такий безглуздий перелік гостей, що Джін-Луїза тяжко зітхнула. Половина жінок були молодші за неї, половина — старші; жодних спільних спогадів, за винятком однієї особи, з якою Джін-Луїза безнастанно сварилася в школі.
— А де всі мої однокласниці? — спитала вона.
— Десь тут, гадаю.
Так, звісно. Десь у Старому Саремі й ще далі в лісах. Цікаво, ким вони стали.
— Ти зранку їздила до когось у гості? — спитала Александра.
— Провідала Келпурнію.
Ніж у Александри в руці дзенькнув об стіл.
— Джін-Луїзо!
— А в чому, дідько, річ?
"Це буде остання наша з нею сварка, отже, треба стриматися. Ніколи в житті не вдавалося мені зробити щось правильно у стосунках з тіткою".
— Заспокойтеся, міс,— голос Александри звучав холодно.— Джін-Луїзо, у Мейкомі ніхто вже більше не відвідує негрів, а надто після того, як вони з нами чинять. Вони не просто ледачі, вони подеколи дивляться на нас із відвертою зухвалістю, і часи, коли ми від них залежали, пішли в минуле. Ця НАСПКН з'явилася тут і морочить їм голови так, що ця отрута вже з вух у них сочиться. Тільки тому, що ми маємо сильного шерифа, у нашому окрузі справи ще не зовсім кепські. Ти просто не розумієш, що тут коїться. Ми гарно до них ставилися, ми викуповували їх з в'язниці під заставу, сплачували їхні борги, давали їм роботу, коли роботи не було, ми заохочували їх до самовдосконалення, вони цивілізувалися, але, люба моя, це нашарування цивілізації таке благеньке, що зграя нахабних негрів з північних штатів здатна всього за п'ять років зруйнувати прогрес, досягнутий протягом століття... Ні, мем, після того, як вони нам віддячили за піклування про них, ніхто у Мейкомі вже не хоче їм допомагати, коли вони вскочать у халепу. Вони лише кусають руку, яка їх годує. Ні, шановні, з цим покінчено — хай тепер самі дають собі раду.
Джін-Луїза проспала дванадцять годин, але вона аж згиналася від утоми.
— Сара, служниця Мері Вебстер, була членкинею НАСПКН роками, як і інші куховарки у нас в місті. Коли Келпурнія пішла, я зрозуміла, що просто не витримаю нової, та нам з Атикусом це й не потрібно. Догоджати чорномазим зараз — це ніби прислужувати королям.
"Моя благочестива тітка розмовляє, як містер Грейді О'Генлон, який кинув роботу, щоб присвятити увесь свій час збереженню сегрегації".
— Доводиться панькатися й носитися з ними, поки вже перестаєш розуміти, хто служить кому. Воно нині того не варте... куди це ти йдеш?
— Підготувати вітальню.
Джін-Луїза впала у глибоке крісло і порахувала, скільки разів вона почувалася по-справжньому нещасною. "Моя тітка — зовсім чужа і ворожа, моя Келпурнія не хоче мене знати, Генк несповна розуму, а Атикус... щось тут зі мною не так, це я не така. Так мусить бути, бо ці люди вже не можуть змінитися.
Чому їм не стає моторошно? Як можуть вони щиро вірити у те, що чують в церкві, а потім говорити так, як вони говорять, слухати такі слова, від яких вивертає душу? Я гадала, що я християнка, але це не так. Я щось інше, тільки не знаю, що саме. Усього, що я досі вважала правильним і неправильним, мене навчили саме ці люди. Отже, справа не в них, а в мені. Щось сталося зі мною.
Вони намагаються пояснити мені в якийсь химерний спосіб, що в усьому винні негри... але негри тут ні до чого, це так само точно, як і те, що я не здатна літати, хоча, бачить Бог, я можу вилетіти з вікна от просто зараз".
— Ти ще не підготувала вітальню? — Александра стояла просто перед нею.