— Джін-Луїзо,— засичала Александра.— Ти піднімеш на ноги половину міста цією штукою! Ти вже збудила батька, а він майже зовсім не спав уночі. Негайно припини!
Джін-Луїза вимкнула мотор, і ця раптова тиша поклала кінець її перемир'ю з ними.
— Треба хоч щось уже тямити, а не працювати з косаркою босоніж. Фінк Сюел отак собі три пальці відтяв на нозі, а Атикус буквально минулої осені вбив у дворі змію у три фути завдовжки. Щиро кажучи, ти іноді так поводишся, що люди можуть подумати, ніби ти перелізла через всі межі!
Джін-Луїза мимоволі посміхнулася. Від Александри завжди можна було чекати якоїсь словесної недоречності. Найбільш прославився її коментар щодо захланності наймолодшого члена однієї єврейської родини з Мобіла, коли йому виповнилося тринадцять років: Александра заявила, що Аарон Стайн страшенно ненажерливий, вона ще таких не бачила,— він з'їв чотирнадцять пшеничних колосків під час своєї менопаузи[29].
— Чому ти не занесла молоко? Воно вже, мабуть, скисло.
— Я не хотіла вас усіх будити, тьотю.
— Але ж збудила,— відтяла Александра.— Снідатимеш?
— Тільки каву, будь ласка.
— Я хочу, щоб ти сьогодні вранці одягнулася і з'їздила в місто дещо мені купити. Тобі доведеться відвезти Атикуса. Він сьогодні зовсім не володіє руками.
Ліпше б Джін-Луїза лишилася в ліжку, поки вони б усі роз'їхалися. Але батько все одно підняв би її, щоб вона його відвезла.
Джін-Луїза ступила в дім, пройшла на кухню і сіла за стіл. Подивилася на гротескне начиння, яке Александра поклала біля тарілки Атикуса. Батько не дозволяв, щоб його годували, і доктор Фінч вирішив проблему, встромивши ручки виделки, ножа й ложки у великі дерев'яні шпульки.
— Доброго ранку,— увійшов до кухні батько.
Джін-Луїза втупилася у свою тарілку.
— Доброго ранку, сер.
— Я чув, тобі було недобре. Зазирнув до тебе, коли повернувся додому, а ти міцно спала. Все гаразд сьогодні?
— Так, сер.
— А з твого тону не скажеш.
Атикус попросив Господа наповнити їм вдячністю серця за ці й усі інші благословення, узяв свою склянку, але не втримав і пролив молоко на стіл. Воно натекло йому на коліна.
— Перепрошую,— вибачився він.— Мені вранці іноді потрібно багато часу, щоб дати собі раду.
— Сиди, я все приберу,— Джін-Луїза підскочила до раковини. Поклала на пролите молоко два кухонних рушника, дістала з шухлядки чистий і промокнула плями на батьковій сорочці та штанах.
— Нині мій рахунок з хімчистки б'є рекорди.
— Так, сер.
Александра подала Атикусу яєчню з беконом і тост. Коли батько цілковито зосередився на сніданку, Джін-Луїза подумала, що зможе безпечно на нього подивитися.
Він не змінився. Обличчя мав таке саме, що й завжди. "Не знаю, чому я очікувала, що він виглядатиме, як Доріан Грей".
Коли задзвенів телефон, вона аж підстрибнула.
Джін-Луїза не могла призвичаїтися до дзвінків о шостій ранку, часу Мері Вебстер. Слухавку взяла Александра й одразу повернулася до кухні.
— Це тебе, Атикусе. Шериф.
— Спитай, Сандро, будь ласка, що йому треба.
Александра пішла спитати і, повернувшись, мовила:
— Хтось там попросив його зв'язатися з тобою.
— Перекажи йому звернутися до Генка. Він може сказати Генку все те саме, що й мені,— мовив він і обернувся до Джін-Луїзи.— Я радий, що маю молодшого партнера, а також сестру. Що проґавить один з них, не проґавить другий. Цікаво, що це знадобилося шерифу в такий час?
— Мені теж,— відповіла вона мляво.
— Доню, гадаю, не завадить, якщо Аллен тебе сьогодні огляне. Ти сама не своя.
— Так, сер.
Крадькома вона спостерігала, як батько їсть сніданок. Він управлявся з громіздкими приборами так, ніби вони мали нормальний розмір і форму. Кинувши погляд на його обличчя, Джін-Луїза побачила, що воно заросло сивою щетиною. "Якби він відпустив бороду, вона була б уже біла, але волосся у нього тільки-тільки починає сивіти, а брови й досі блискуче-чорні. У дядька Джека вже зовсім білі скроні, а тітка Александра повністю сива. Коли я почну сивіти, з чого це почнеться? Чому я про це думаю?"
Вибачившись, вона взяла свою каву і перейшла до вітальні. Там поставила чашку на підставку торшера і, відсуваючи штори, побачила, як під'їжджає машина Генрі.
— Доброго ранку. Ти бліда як смертний гріх,— привітався Генрі.
— Дякую. Атикус на кухні.
Генрі вигляд мав як завжди. Після сну його шрам був майже непомітний.
— Ти не в гуморі? Я тобі вчора махав, коли побачив на балконі, але ти мене не помітила.
— Ти мене бачив?
— Бачив. Сподівався, ти на нас зачекаєш на вулиці, та марно. Сьогодні тобі краще?
— Так.
— Не гарчи на мене.
Вона випила каву, сказала собі, що хоче ще, і пішла слідом за Генрі до кухні. Він оперся на раковину і крутив на вказівному пальці ключі від машини. "Який він високий,— подумала вона,— майже такий, як кухонні шафи. Я вже ніколи більше не зможу сказати йому жодної доладної фрази".
— Отак воно і сталося,— говорив Генрі.— Рано чи пізно воно мало статися.
— Він пив? — спитав Атикус.
— Не пив, але був п'яний. Повертався з нічної гулянки у тій їхній забігайлівці.
— А що трапилося? — спитала Джін-Луїза.
— Син Зібо,— відповів Генрі.— Шериф сказав, що затримав його, а він попросив зателефонувати містеру Фінчу, щоб той його витягнув. От.
— А в чому справа?
— Люба, син Зібо виїжджав з негритянського кварталу на світанку, на карколомній швидкості, і збив старого містера Гілі, який саме переходив вулицю,— збив на смерть.
— О ні!
— А машина чия була? — спитав Атикус.
— Гадаю, самого Зібо.
— І що ти сказав шерифові?
— Переказати сину Зібо, що ви не візьметеся за цю справу.
Атикус обіперся ліктями об край столу і відштовхнувся.
— Даремно ти так сказав, Генку,— промовив він лагідно.— Звісно ж, ми беремося за неї.
"Дякую тобі, Господи". Джін-Луїза стиха зітхнула і потерла очі. Син Зібо був онуком Келпурнії. Атикус міг забути багато чого, але їх він не забуде ніколи. Вчорашній день швидко танув, як нічний кошмар. Бідолашний містер Гілі, він, мабуть, так набрався, що й не втямив, як його збило.
— Але, містере Фінч,— заперечив Генрі,— я гадав, що жоден...
Атикус поклав долоню на ріг стільця. Коли йому треба було зосередитися, він зазвичай перебирав пальцями ланцюжок годинника і недбало порпався у годинниковій кишеньці. Але зараз руки його були нерухомі.