Спантеличена Александра помацала одяг Джін-Луїзи і сказала:
— Який у тебе біс вселився, що ти полізла у воду одягнена?
Коли її брат і племінниця відсміялися, вона зауважила:
— Нічого смішного тут немає. Навіть якщо ти і плавала в сукні, Мейком тебе за це не похвалить. З тим самим успіхом ти могла б купатися і голяка. Просто уявити не можу, як ви до такого додумалися.
— Я також,— зізналася Джін-Луїза.— Крім того, тітонько, якщо це вас втішить, не так воно було й приємно. Ми просто почали дражнити одне одного, і я підбурила Генка, а він не міг відступити, а потім вже я не могла відступити, і не встигли ми й оком змигнути, як опинилися у воді.
На Александру це не справило враження.
— У твоєму віці, Джін-Луїзо, така поведінка просто непристойна.
Джін-Луїза зітхнула і підвелася з ліжка.
— Що ж, мені шкода,— сказала вона.— А кава у нас знайдеться?
— На тебе чекає повний кавник.
Джін-Луїза приєдналася до батька на кухні. Підійшла до плити, налила собі велику чашку і сіла за стіл.
— Як ти можеш пити крижане молоко на сніданок?
Атикус мало не захлинувся.
— Принаймні воно смакує краще за каву.
— Келпурнія завжди казала, коли ми з Джемі випрошували у неї каву, що кава перетворить нас на таких чорношкірих, як вона. Я тебе сильно підставила?
— Звісно, ні,— пирхнув Атикус.— Але можна було вигадати щось краще для нічних розваг, ніж отакі жарти. Вже час збиратися до недільної школи.
Вихідний корсет Александри був ще ефектніший за її буденні корсети. Вона постала у дверях кімнати Джін-Луїзи у повних бойових обладунках, у капелюшку, рукавичках, напахчена і зібрана. Неділя була днем Александри: перед недільною школою і після неї вона і ще п'ятнадцять дам-методисток розсаджувалися в церковному вестибулі й проводили симпозіум. Джін-Луїза називала це "Огляд новин тижня". Їй було шкода, що вона позбавила тітку головної розваги вихідних: сьогодні Александрі доведеться перейти з нападу в оборону, але Джін-Луїза була впевнена, що Александра здатна вести оборонні бої з неменшою тактичною геніальністю, ніж атакувати, і що вона вирине на поверхню і слухатиме проповідь, не дозволивши зашкодити репутації племінниці.
— Джін-Луїзо, ти готова?
— Майже,— вона шваркнула помадою по губах, пригладила вихор, розслабила плечі й обернулася.— Як я вам?
— Ще ніколи в житті я не бачила тебе повністю готовою. А капелюшок?
— Тітонько, вам чудово відомо, що якби я сьогодні зайшла до церкви у капелюшку, всі подумали б, що у нас хтось помер.
Єдиний раз, коли вона вдягла капелюшок, був на похороні Джемі. Вона сама не знала, навіщо це зробила, але перед похороном попросила містера Гінзберга відчинити для неї крамницю, ухопила якийсь капелюшок і нап'яла собі на голову, добре знаючи, що Джемі засміявся б, якби її побачив, і тоді їй трохи полегшало.
Дядько Джек уже стояв на церковних сходах, коли вони прибули.
Доктор Джон Гейл Фінч був на зріст не вищий за свою племінницю, яка мала п'ять футів сім дюймів[23]. Від свого батька він отримав великий ніс, сувору нижню губу і високі вилиці. Він був схожий на свою сестру Александру, проте їхня фізична подібність закінчувалася на шиї: доктор Фінч був худорлявий і тонкий, тоді як сестра його мала міцну статуру. Він став причиною того, що Атикус не одружувався до сорока років: коли для Джона Гейла Фінча прийшов час обирати собі професію, він зупинився на медицині. Вирішив вивчати медицину в ті часи, коли за фунт бавовни давали один цент, і Фінчі мали все, окрім грошей. Атикус, який на той час ще не затвердився у своїй професії, витрачав кожний п'ятак, що міг заробити або позичити, на освіту свого брата; згодом він отримав ці гроші назад з лихвою.
Доктор Фінч став хірургом, практикував у Нешвілі й дуже успішно грав на біржі; коли він досяг сорока п'яти років, у нього було достатньо грошей, щоб покинути роботу і присвятити життя своїй єдиній і незмінній любові — вікторіанській літературі, захопленню, яке саме по собі створило йому репутацію найученішого дипломованого ексцентрика в окрузі Мейком.
Доктор Фінч випив так багато цього п'янкого трунку за ці роки, що ознакою усього його буття стали дивовижні манери і кумедні вигуки вікторіанців. Він перемежав своє мовлення короткими "Ха" і "Хо" та архаїчними виразами, що вкупі з непереборною схильністю до сучасного сленгу створювало небезпечні контрасти. Дотепи його були дуже тонкі й гострі; він був забудькуватий; він був одинак, але справляв враження людини, яка має втішні спогади; він мав руду кицьку дев'ятнадцяти років; він був незбагненний для більшості округу Мейком, тому що його мова була забарвлена витонченими алюзіями на вікторіанські двозначності.
Незнайомцям він міг здатися напівбожевільним, але люди, налаштовані на його хвилю, знали, що розум у доктора Фінча такий здоровий та міцний, особливо коли йдеться про біржові операції, що його друзі готові були витерпіти нескінченні лекції про поезію Макворта Прейда[24], аби тільки потім отримати його пораду. Після довгого й тісного спілкування з ним (у її самотній ранній юності доктор Фінч намагався виростити з неї вченого-філолога) Джін-Луїза навчилася розуміти його достатньо, щоб стежити за розвитком теми, і слухати його було для неї неабияким задоволенням. Коли він не доводив її до безмовної істерики, вона зачаровувалася його чіпкою пам'яттю і великим невтомним розумом.
— Доброго ранку, Нереїдо! — привітав її дядько і поцілував у щоку. Однією з поступок доктора Фінча двадцятому століттю був телефон. Дядько відсторонив племінницю на відстань витягнутої руки й оглянув з веселою цікавістю.— Усього дев'ятнадцять годин вдома, і вже потураєш своїй схильності до втіх надмірних обливань, ха! Класичний приклад вотсоніанського біхевіоризму — гадаю, я це опишу і надішлю до "Американського медичного журналу".
— Замовкни, старий коновале,— прошепотіла Джін-Луїза крізь зціплені зуби.— Я прийду до тебе в гості сьогодні по обіді.
— Ви з Генком талапалися у річці — ха! — як не соромно — ганьба нашій родині — отримала задоволення?
Недільна школа розпочиналася, і доктор Фінч уклонився Джін-Луїзі у дверях.
— Твій злочинний коханець чекає всередині,— сказав він.