— Грицько Пісченко! — із зачудованням скрикнув отець Кирило.— А ви ж звідки його знаєте, ясновельможний пане гетьмане?
— Де ж би мені його не знати: булисьмо з ним разом і на Жовтих Водах, і під Корсунем, і під Пилявцями, і під Замостям — скрізь з ним бували. Козак добрий, на все здався. Правда, пане полковнику?
— Еге ж, хлопець добрий, не пожалкуєте, панотче, як матимете такого зятя.
— Що ж, панотче?—запитав Хмельницький, — яке ж буде на це ваше слово?
Отець Кирило опинився в дуже трудному стані. Який там не є славний козак Грицьхо, але ж він не може бути таким богословом, якого треба, аби бути помічником і наслідником отця Кирила. Не відмовити ж гетьманові!
— Що ж, то нехай донька скаже, то її річ.
Покликали Настусю.
— От, доню, сватає тебе Грицько Пісченко. Чи маєш свобідну волю йти за нього?
Настуся застидалась, і замішалась, і не могла нічого сказати.
— Що ж, доню? — вдруге запитав отець Кирило.— От пан гетьман чекають твоєї відповіді.
— Маю,— ледве чутно, спустивши очі, сказала Настуся.
— От і гаразд! — утішився гетьман. Обміняли хліб святий: не забув і його запасливий гетьман. Послали за молодим. Настуся винесла на тарілці рушники пов'язати сватів.
— От, синашо,— сказав гетьман Грицькові, як той прийшов.— Казав тобі не журитись — от воно на моє й вийшло: висватав тобі красну дівицю. Дай вам, боже, в добрі та в гаразді проживати, нас, старостів, добром споминати. І ви, панотче! Маєте доброго зятя, то вже вам кажу: буде мати що їсти, й пити, і в чім походити!
То вже говорилося при чарці: тим часом з'явилася і випивка, й перекуска.
— Ну, панотче,— сказав гетьман, закусивши,— будемо говорити тепер далі... Кажіть, який посаг даєте за донькою? Бо наш молодець неабиякий! Від завтрашнього дня наставлений Грицько Пісченко сотником у Києві. Правда, пане полковнику?
— Правда, пане гетьмане, буде собі у Києві сотникувати, аби міг і війську служити, і молоду жінку пильнувати.
Грицько й отець Кирило поклонилися низенько гетьманові за таку ласку. І то сказати, такому молодикові сотниківство, та ще у Києві! Гетьман ще побалакав і, прощаючись з отцем Кирилом, сказав якнайскорше готуватися до весілля.
А Грицько — Грицько, розуміється, не поспішав з господи отця Кирила й міг тепер уже досхочу наговоритися з своєю Настусею.
От яка достовірна історія сталася 28 грудня 1648 року. Про дальше нема чого довго розказувати. Перед заговінами було весілля. Сильно там гуляли. Велика біда була курячому, гусячому роду. Отець Кирило справив добрий посаг доні, але не прийшлося тому добру красуватись на возі, їдучи до нової хати, бо зять пішов у прийми. Грицько справді дістав зараз київське сотниківство, і в козацькім реєстрі 1649 р. може кожний цікавий і тепер його прочитати на чолі київської сотні. Оце все — що Грицько зостався в Києві і мав мешкати при тестю, — трохи помирило отця Кирила з своєю долею; хоч, розуміється, далеко ліпше було б, якби Грицько не зрадив богословію й по тестеві перейняв парафію й бібліотеку.
Але тоді не було б і цієї достовірної різдвяної історії.