Сірко й далі дивується собі колишньому, отакому безтурботному й веселому, а трохи й шкодує за тим. То був чудовий час. Не тільки безтурботний, безжурний був у ту пору. Хотілося йому багато побачити, багато зрозуміти, упевнитися, утвердитись в собі самому, чогось досягти, зробити щось поважне й значиме. Тоді води в оцих ріках для нього були всі молоді, вони молоді й солодкі тут, на ріках, і старі та солоні в морі. Таке й життя людське — спочатку солодке, а потім солоне. Але сьогодні він не хотів про те думати. От зачепився пам'яттю за герць з королевичем, і пам'ять перенесла його в зовсім інше місце, в інше герцівне коло. І вже стояв на герці, теж несправжньому, навчальному, з сином кальницького полковника Куцого Тимком. Правував Сірко на Січ, заночував на полковницькому хуторі, й Федір Куций попросив молодого козака повчити військової науки свого сина. Полковником Куций став зненацька, тепер сподівався й сина вивести в старшинське звання (раніше хотів зробити з нього купця), отож треба було навчити його тримати в руці шаблю й мушкет. Тимко деякий досвід мав (вправлявся в ширмуванні на шаблях з конюхом Грицьком), та де йому зрівнятися з Сірком, котрий вже обкрутився в кількох походах та битвах. Обоє — і Тимко, і Йван — хлопці молоді, обоє запальні, одначе Сірко — тонкий у стані і в'юнкий, і обличчя його поблискувало від степової засмаги, наче бронза, і очі грали веселою безжурністю. Тимко ж — білий, наче сметаною облитий, ще й трохи заплив лоєм. Білий в нього чуб, білі брови, а вус темний, обличчя повне, але гарне, просте й відкрите. На обох — білі сорочки (в одного вишита по ковніру голубим квітом, у другого — червоним), поверх сорочок — легкі кольчуги, на головах — легкі сталеві місюрки. Ширмували в саду на галявині, саме біло квітли вишні й засипали молодих герцівників білим цвітом. І яблуні вже викинули рожевий цвіт, він пробився крізь молоденьке листя й пахнув дурманно. Яблуні були дужі, крислаті, вони вкутали сад од поля, а вишеньки цвіли несміливо, наївно, сором'язливо. Сірко обставив галявину новими липівниками для меду, кілька кадібців розставив і на галявині. Тимко налягав, Іван відступав, повільно, ніби знехотя відбивав удари, Тимко вже добряче втомився, на носі, на білих бровах, на вусах у нього зблискували крапельки поту, він розчервонівся, важко дихав, але не вчахав, йому здавалося, що ось-ось сягне супротивника тупою шаблею — зі сточеним на точилі лезом. Саме на той момент і нагодилася молода Тимкова дружина Оленка. Вийшла в сад за каменем для золива та й зупинилася. Тонка в стані, високогруда, довговида, з плисовими бровами, з ніжними кілечками волосся, що вибилося на шиї з-під очіпка, смаглява (рум'янці грали на тій смаглявості) — надзвичайно гарна, ще й з якимось бісівськи-невпокореним вогником у очах. Може, не вистачило в Тимка снаги впокорити той вогник, може, вона просто жартувала, але блиснула зеленаво-сірим усміхом у Сірків бік, і йому під серцем пробігла лоскітлива хвилька, а обличчя спалахнуло жаром. Він і сьогодні не знає, що хотіла висловити тим усміхом молодичка — підбадьорити (адже він одступав), трошки поглузувати, просто викликати усміх на усміх, але та мить круто повернула його життя. Сіркові сперло подих, і почув на своїх грудях та шиї доторк її білих довгих пальців (це ж вона вишивала сорочки), і голубий туман покотився в його голові. Побачив Оленку й Тимко, замахав шаблею ще одчайдушніше, й тоді Сірко, вдавши, буцім хоче закластися, блискавично вдарив по Тимковій шаблі біля самого руків'я, й жалібно дзвякнула поганенька сталь, зброя випорснула з Тимкової руки; Тимко не встиг отямитися, він навіть не зрозумів, що сталося, стояв і оглядався розгублено. Стояв, похиливши голову, і Сірко. Хвилясте волосся чорніло до білої сорочки, і шабля поблискувала під сонцем. Оленка засміялася (мабуть, вдягнений у вишиту її руками сорочку чужий козак на мить дуже близько опинився біля її серця), взяла камінь і пішла до хати. її тонкий стан ледь помітно розгойдувався в лад ході, й гойдався вишитий поділ сорочки, й гойдалося, хиталося на гарячій колисці Іванове серце.
Сірко був тоді молодий і неймовірно чистий. Його тіло було гріховне, він знав це, воно кричало про гріх, а він гасив той жар, проганяв пріч пекельні думки, часом навіть накладав на себе єпітимію — спав на голій землі і їв пісну страву, і все одно од кінчика чуприни й до кінчиків нігтів його проймала, пронизувала жага життя, кохання. Гаряча, чиста кров бурунила в жилах, це було й гарно, і трохи страшно, і встидно.
Іван Сірко довго не міг заснути тієї ночі (як і цієї, перед походом, тільки ж надто різні були причини безсоння), лежав у повітці на сіні, й проткав його до кісток той Оленчин усміх, і дратував її сміх. Й водночас було йому бентежно на душі, почував сором і в чомусь розкаювався. Здавалося, мовби нічого й не було, адже не дав приводу ні до яких прикрих думок про себе, а щось йому підказувало, що повівся не достойно козачого звання. Він устав ще до світу, осідлав коня й поїхав з хутора, їхав луговою дрогою, пилюка на якій ще була прибита ранковою росою, десь у траві підпадьомкав перепел, й на серці було легко та хороше. Він подобався собі і, хоч Оленка не сплила остаточно з мислі, міг думати про неї просто так, без неслави для Тимка, як про невідомо чию малжонку. Й бив у груди перепел, і легко гарцював кінь, і молодо грала кров, і вірив, що ще спізнає повною мірою карого чи зеленавого усміху, спізнає кохання, й буде воно справжнім та великим. А Тимко нехай розкошує з своєю красунею, він їх обох просто викине з голови. Одначе од Тимка, на власне його безголов'я, одкараскатися не вдалося. Тимко наздогнав його за вітряками й сказав, що теж хоче їхати на Січ. Тепер Сірко вже по-справжньому пошкодував на той Оленчин усміх. Зрозумів, якою важкою була для Тимка минула ніч. Зрозумів, що в того коїться на серці, а. що не міг відмовити в такому проханні, поставив вимогу вернутися на хутір та запитати дозволу в Тимкового батька. Адже Тимко поїхав без його благословення. Федір Куций трохи поохкав, та, либонь, і його кортіла думка побачити на своєму подвір'ї Тимка загартованим воїном, який пройшов запорозький вишкіл, похизуватися перед сусідами, в полку, та й на якийсь уряд тоді підіпхнути сина буде легше. Домовилися, що Тимко побуде на Січі до осені. Збирали їх у дорогу обачливо й довго, понакладали в сакви сала, ковбас, всілякого іншого припасу, щоб було чим погамувати голод і закропити душу, й кілька пучечків трави од простуди всунула внукові в сакви баба Оришка, а Оленка поклала кожному по двоє червоних яблук, які долежали у вівшанику до весни. Яблука, що їх поклала Сіркові, були червоніші. Сірко стояв суворий, споважнілий, на Оленку не дивився і яблук Оленчиних потім не їв. Та й усім тим припасом вони покористалися мало. Через три дні вже досягли степу й побачили перші маревні стовпи на овиді й перших орлів. Вони злетіли з невисокої могили, де в торішньому бур'яні лежали людський череп і кості. Чого вони сиділи біля вимитого дощами черепа та почорнілих кісток, чого так довго кружляли над козаками в небі — хтозна, одначе Сірко визнав те поганим провіщенням, хоч Тимкові й не сказав нічого, за мить і їхні коні злетіли з тієї могили, неначе птиці. Та лихе провіщення справдилося наступного вечора: розіклали козаки в байраці біля вивернутої з корінням вільхи невеличке вогнище, прилаштували над ним невеличкого казаночка з пшоном та салом, але не встигла закипіти в ньому вода, як був він перекинутий, а вогонь затоптаний важкими чобітьми. На козаків налетів ляцький дозір, який пильнував, аби не втікали на Січ посполиті, їх обох пов'язали й потягли кудись у пітьму. А потім їм просто в вічі тицяли смолоскипом, і вусатий вузьколобий шляхтич гукав: