А він виступав проти всіх державців, проти Самойловича й Дорошенка й сам згоряв у тій кип'ячці. Й через те не мав спокою ніде. Раніше, бувало, поривався душею до бога, хотів і його звар'ювати своїми гарячими молитвами, запитував, чому це інші народи можуть жити самі по собі, обробляти рідне поле, а його люд не може орати свого поля для себе, одначе розради не мав. Бог жив своїм промислом і велів йому жити своїм. Сірко кидався то в один бік, то в інший, шукав правди, та не собі, а для всіх. Наслухався слів хитрих, облесливих, а ще слів мовби й відвертих, у які вірив і той, хто їх зроняв, та воднораз той чолов'яга знав, що одні слова — для одних, інші — для інших, а часом обдурював і сам себе. Бачив правду на годину і правду до крутого моменту, бачив правду поділену й подрібнену, а єдиної не знайшов. Й стала йому єдиним опертям у житті шабля, вона одна давала відповідь певно, лише на неї звірявся. На неї покладався. Це була важка розрада — не-страхом, що колись випустить її з рук, а тим, що нею можна сягнути не вельми далеко. Треба дуже багато шабель, і щоб рубали водне. Бо навіть тут, на Січі, є люди пронозливі та хитрі, користолюбиві й нишкові. Щоправда, їх небагато. На Січі нікуди заховатися й нема де заховати крадене. Все тут на виду. І сакви, і зброя, і Душа.
Великий, важкий, кований міддю місяць, що був сховався у вербах, викотився на небесну оболонь, його жовто-зелене світло залляло Січ, річку, висвітлило постаті козаків на колодах. Й одиноку незрушну постать кошового на березі Скарбної.
Отаман не побачив, як зійшов місяць. Сидів, заплющивши очі, і йому чомусь здалося, що плавні перед ним лежать чорні, вигорілі. Страшне видиво явилося кошовому. Вогонь, вогонь по долині, і в тому вогні метаються обгорілі козаки. Болісний зойк вирвався кошовому з грудей, він здригнувся й розплющив очі.
Залиті срібним місячним сяйвом, плавні спали. Й примовкли солов'ї, а з далекої далини линула пісня:
Гей, щоб наша червона китайка,
Гей, гей, червоніла,
А щоб наша козацька слава,
Гей, гей, не змарніла!
Це співали козаки, що лишилися по той бік протоки вартувати човни. Їм вторили січовики, котрі сиділи на колодах:
Гей, у лузі червона калина,
Гей, гей, похилилася;
Чогось наша славна Україна,
Гей, гей, засмутилася.
Пісня обпиралася одним крилом на Дніприще, другим на Скарбну, набирала сили, линула понад Дніпром.
II
Річки текли вспак, несли свої темні води повільно і тихо. Й так само вспак текли отаманові думки. Не спалося.
Пам'ять, неначе червоною прошвою, прошита січами, походами, смертями, морськими побоїськами. Деякі нитки вже почали висмикуватися, іноді два кінчики не сходилися. Лежав з приплющеними очима, й через них, через мозок і серце котилася його то темна, то просвітлена до дна ріка життя. Найчастіше плавба починалася од видимих пристаней — перебирав у думці останні подробиці приготування, раду, на якій намагалися передбачити майбутні події, виповідалися ймовірні і неймовірні плани — і тоді вертався на дум-баси та стерни, на яких проплив, які вже перетрухли на порох або ж згоріли до останньої лавиці, вдруге, втретє штурмував фортеці, що їх штурмував раніше й здобував або не здобував: Очаків, Козлов, Кафу, Перекоп, Дюнкерк... То вже неначе сон. Неначе все те було не з ним, а з кимось іншим. Буря біля Гібралтару, яка трохи не потопила їхні кораблі, бастіони і солоні канали Дюнкерка, щоб добутися до бастіонів, перепливали канали, прикриваючись човнами, висока могила на пустельній дюні, в якій похований сотник Атлант з козаками, коротка служба під командою маршала принца Конде і довге голодне стояння в Парижі... Сон чи не сон? Вечірні бесіди з французьким послом графом де Брежі, лінькуватим чепуруном у білому жабо та жовтих рукавичках, котрий вважав себе знавцем козаччини й набридав Сіркові розпитуваннями та повчаннями, парад на честь перемоги, на якому бачив кардинала Мазаріні, а королеви Анни не розгледів, надто багато стояло навколо неї пишної двірні, і жартівливий герць з королевичем Людовіком. Шестилітній забіяка з довгим, позакручуваним у кілечка волоссям теж прийшов подивитися на козаків, вимахував манюньою шабелькою, і козаки випхнули з гурту Сірка, яко одного з наймолодших та найвеселіших з-поміж себе, й він удавано серйозно став до герцю, й за третім чи четвертим побрязком дозволив Людовикові "вибити" з рук важку домаху, яка .зблиснула й вгрузла в землю за кілька кроків, і панії в схожих на піну мереживах заплескали в долоньки — чи то королевичу, чи то козакові. Сірко тоді став на одне коліно й схилив голову, просячи в переможця пощади. З Франції привіз срібну тютюнницю, кілька ліктів білого сукна та кілька десятків французьких слів. По тому, бувало, в курені, випозіхуючи довгу осінню ніч, сидячи на низенькому стільчикові, кидав Захаркові, хлопчакові, який прислуговував літнім козакам: "А подай-но, Захарку, мої пітітботи", й Захарко тягнув од груби величезні чоботиська, й запорожці реготіли. Або: "А теперки закуримо пипе", — й набивав тютюном ("табак а фром") свою носогрійку. Оце все, що надбав. Всю ж решту, кілька сот тисяч золотих франків, одержав король Владислав, який найняв кардиналові Мазаріні козаків для штурму неприступної фортеці Дюнкерка. Тоді Сірко мало про те думав. Й нинішній Сірко дивується з того. З себе колишнього й з інших козаків, чию кров один всевладний лиходій продав іншому, вони порахували гроші, порахували власні вигоди, а козаки з того содомського походу собі жодних вигод не мали. Чому так сталося? Що призвело до того? Й призводило до подібної торговиці ще багато разів. Сірко й нині не знає, скільки франків отримав за його власну кров Владислав. Його не поранили в бою, вже по тому в нього вистрілив з-за рогу якийсь іспанець, помщався козакам за невідпорну налогу. Залишив на все життя позначку на лівому Сірковому плечі трохи вище серця.
Гай-гай — то не одна позначка, отримана Сірком не на полі битви. Ще одну вхопив у татарській корчмі, чи як там вона називається, нині вже й забувся, хоч татарську мову трохи знає, принаймні може порозумітися з татарином без товмача. Тинявся по Кафі, куди приїхав із запорозьким посольством, і занесло його до того шинку. Він бачив, що в низенькі двері під ліхтарем із кольоровими скельцями зайшло двоє венетійських купців, зайшов і собі. Там справді була світличка, в якій стояли столи й сиділо кілька німців та поляків (венетійці поділися невідь-куди), але саме з ним чомусь зав'язали сварку п'яні татарські матроси, котрі бенкетували в сусідній залі, і йому довелося одбиватися ослінцями, столами, залізною чаплією, й вже в дверях хтось з матросів черконув його ножем по шиї.