Яса

Страница 88 из 253

Мушкетик Юрий

Отаман почувався самотнім. Серед тисяч людей — тільки погукай — кожен охоче прийде викурити з кошовим люльку. Є серед них і скоробрехи, й хитробрехи, а є й поважні, такі, що побували за морями та океанами, на горах і в долах, а може, і в самому пеклі, їх цікаво послухати, з ними цікаво погомоніти. Й однак жоден з них не годен замінити йому Лавріна. Щирий і допитливий, як дитина, джура не раз змушував і кошового лазити п'ятірнею до потилиці в пошуках нехибної думки, пояснення вчинку, якого, здавалося б, і пояснювати не треба. Дивлячись на нього, переповідаючи йому свої круті гори, по-іншому бачив їх сам, й здавалися вони йому не такими осоружними та крутими. Він немовби розпочинав з ним друге життя. Одначе якими дорогами не ходили вдвох, Сірко рідко коли завертав на ту, що вела до рідної Мерефи, власної молодості, залицяння, одруження, родинного життя. Й не через те, що на Запорожжі те не дуже шанувалося. Просто жалів Лаврінове сирітство. Гартував з нього воїна, бо рідному краєві потрібні не тільки хлібороби, але й воїни. А тепер часто думав, що саме в тому не мав правди. Чи ж то вищий смисл, що вони боронитимуть Україну тільки звідси, із Запорогів, а не повсюдно, не з кожного кутика її. З Мерефи, Ладижина, Ніжина. І не тільки вони, а й діти, внуки, правнуки їхні. Ось де та причина, що їхня земля увесь вік не може захиститися од ворога. Ця думка спала отаманові зовсім недавно, не дає йому жити. Йому її вистачить на весь вік, що лишився.

Але зараз отаман клопотався іншим.

Чому не наблизив Лавріна до свого серця настільки, аби той одкрився йому у всьому? І в останньому своєму замірі. Хоч який може бути замір у Лавріна, парубійка, котрий, опріч цеберки з водою, сирна в курені та канцелярської призьби, не знав нічого? Яку міг мати таїну? Й що несосвітеннішими видавалися йому такі запитання, то більше турбувався Лавріновою долею. І знову думав про те, що вельми схожий Лаврін на його молодшого сина, на Романа. Часом дивився на Лавріна, а бачив Романа: та ж довірлива ясність очей, таке ж гордовите чоло, та ж відкритість душі й готовність прислужитися товариству. Сірко не тільки не натішився сином, він жодного разу не прихилив його голову до своїх грудей, адже був і другий син і було щось інше, більше, в ім'я чого вважав, не мав права на ніжність. На неї мало право серце, це він зрозумів потім, вже коли Романа не стало. І ось тепер все оживало в Лаврінові. Оживало, й тривожилася душа, бо пам'ятав: в любові до Романа було і якесь гірке передбачення. Йому щось мовби підказувало, що син буде з ним недовго. Це саме відчуття, ця сама сива пасмуга лежала на душі, коли нещодавно дивився на Лавріна. Він відхрещувався од неї, намагався не вірити своїм передчуттям і не міг одкараскатися. Він тоді думав ще й про те; що всі вони стоять на такому прузі, на такім життєвім валу, де можуть погинути щомиті, через те в його голову завіюються такі думки, а серце йому підказувало — не про всіх так боляче і так віщо думає. І тепер він не тільки нудьгував за Лавріном, я й страждав.

Спогадав джуру, й не хотілося нікуди йти. Його ніби виштовхувало щось з гомону, криків, подзвону чарок. Не цурався зовсім чарки, — його срібного, з позолотою келишка, сім літ тому придбаного у Козлові, не заснувало павутиння: часом запече під серцем, запалає вогонь у грудях — сама рука потягнеться до нього, — просто хотілося тиші, хотілося на самоті попрощатися з тим, чого не треба виносити на люди, що приросло до серця. Й треба ще раз перебрести думкою річки, які потім долати човнами. Січовики п'ють, хто гірко, хто солодко, і для кожного з них визначені дні походу, мовби вже кимось приміряні, обмислені. Він знав, чому запорожці почуваються так, та інакше й не могло бути — на те й отаман, щоб мислити за всіх. А в його голові думки вибухають, як порохові міни: й те не так, і те треба перемінити. Вислати дозори берегом чи водою? Йти човнам усім разом чи розділитися на кілька партій?

Промайнув кажан, як чорна думка, сховався в тіні башти. Ніч стояла тепла, ясна, небо ніби засіяне золотими вухналями, понад Дніприщем сивіли верби, з-за яких сходив місяць. Місячна доріжка прослалася в турецьку сторону. Старі січовики кажуть, що опівночі, коли всі сплять, тією доріжкою ходить чорт. Од крам-базару долітало ледь чутне дудоніння — то б'є в барабан запорожець Вус. Він ґвалтує тишу денно і нощно, барабан замовкає тільки тоді, коли навіжений Вус спить. По той бік Скарбної й понад Чортомлнком верби зводились, як чорні кучугури. Там заливалися солов'ї. Водилося їх у зелених прибережних нетрях гибіль.

Сірко пройшов ліворуч — за крайньою хвірткою під палісадом лежала купа колод, привезених, щоб лагодити причал, там можна було присісти, але почув приглушений гомін, зупинився. Запорожці прийшли послухати солов'їв. То були здебільшого літні люди, упокорені долі й богові. А солов'ї співали. Ох і витинали вони сеї ночі! Вже й весна минула, а вони все не вгамовуються.

"Тихо-цить, тихо-цить", — розпочинав один і одразу ж швидко-швидко, аж ледве можна було вловити паузи: "фіть-фіть-фіть", а тоді ніби оддалеки-далеки: "Тьох. Тьох. Тьох".

Другий, дзвінкий, високоголосий, мовби у тонкі тривожні литаври бив: "тьох-тьох-тьох-дінь, тьох-дінь", а десь поряд обзивався третій — млосно, розніжено: "ті-ох, ті-ох, ті-ох".

"Тіур, тіур, тіур — лясь-лясь-лясь", — намагався перекричати їх молодий, запальний, недосвідчений.

— Твій — зовсім наче бурсак-п'яничка, — сказав козак, і Сірко по голосу впізнав, що то Загубиколесо.

— Зате голосний, — заперечив хтось, а хто — отаман розпізнати не зміг. — А твій — як проханий панич...

— Зате ж ну тобі цехмістр. За всіх уміє. А "дячок" і оцих трьох колін не вхопив: і козак швидко засвистів. Загубиколесо вмів передражнювати "чужих" солов'їв, та так вдало, що ті, спантеличені чи ображені, замовкали. Коли ж усі співи зливалися водне — в тріск і свист, ляскіт і дзенькіт й починало наморочитись у голові, Загубиколесо спиняв їх лютим розбійним посвистом. Солов'ї вщухали, а затим розпочинали знову. Вступав завжди отой молодий, ляскітливий. Обманювався своїм співом, гадав, він приємний солов'їхам. Будив їх од солодкої дрімоти, дратував. Й тоді, обурений, встиджений за весь солов'їний рід, вступав старий, досвідчений співак: "йох-йох-йох — фюіть-фюіть, сюрр, тінь-тінь-тінь".