Татари вже летіли кіньми далі — вниз, до воріт, але що робилося там, Маркові та Лаврінові за муром не було видно.
Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвін Святохресто-воздвиженської церкви Слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далі невгавно били по ній, не пускаючи на землю.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та він уже був непотрібний Сироватці — куліш закипів, а з-за похилих верб по той бік болота викотився місяць, по кущах, по воді заструменіло світло, ясна доріжка впала по росяній траві аж до ніг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй — завтра простелеться новий. Та чи простелеться: місяць дрібно трусився — на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорі, й долинув од Стрі-ляй-могили тоскний, протяжний крик. Дозорці кажуть, що то стогне в тісній могилі козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне він і не в могилі, хто зна, де йому гірше.
Сюрчали в траві коники, тахкав у болоті селезень. Сироватка не чув усього того — звикся з ним, це були буденні згуки його життя. Тільки згуки наглі, несподівані, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.
Мокій кинув на жар кілька сайгачиних кізяків — для диму, од комарів, їдкий, але приємний димок залоскотав йому ніздрі, потім нагнувся до ями-погрібця, дістав звідти дві в'ялені рибини, обдмухав з усіх боків, — солі не було, зберігав рибу в попелі, — заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сіяли зорі, і кривий серп місяця вижинав їх од обрію. Тут, у степу, зорі були ясніші, ніж деінде, він сягав їх думкою й, здавалося, міг дістати рукою. Вони були такі ж самотні, як і він. Горів Волосожар, поблискували Чепіги, на які ніколи не лягали нічиї руки, хіба що божі. Курівся зоряною імлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що він проліг зовсім близько. Одначе звідки випливав і куди вів — не відав ніхто.
"А от би дознати, — подумав Сироватка. — Щоб одкрилося те тільки мені. І що то розсипане на ньому? Попіл, сіль?.. Якщо це Чумацькій Шлях — либонь, сіль..."
Сироватці бачились половії із позолоченими рогами, котрі ступали по дорозі. Великі, як гори. І віз був теж великий, колеса крутилися в зоряній імлі, й сяйний порох осідав на узбіччі. Гойдалася дубова мазниця, скрипіли колеса. Воли ремиґали на ходу. І йшов біля них козак Сироватка, погейкував. Батіжком помахував тільки так, для годиться. І був такий великий, такий дужий, що почував: не страшні йому ніякі супостати. Всіх міг перемолоти колесами в порох. Зоряна дорога простелилася в безмежжя, вільна дорога, на якій його не могли перестріти ні турок, ні татарин, ні лях. Нехай сідають, він підвезе всіх, тільки добром...
Повіяв сухий донський вітер, зашелестів в'язовник, і Сироватка пробудився. Не мав ніколи полових, власне, ніяких — скрушно зітхнув. А ще зітхнув, бо прочахла кулеша. Довелося підігрівати на жару. Сироватка повечеряв, дістав люльку. Смачна вона була після кулеші. Та ще козаки привезли доброго тютюну. Тільки чого не приїхав Лаврін? Адже, казали. Сірко спорядив його з ними. Десь відстав дорогою. Може, заявиться завтра або позавтра? Сироватка відчув, як йому тепло кольнуло біля серця, та одразу там ніби проструменів холодок. Кольнула надія, прострумсніла холодком невіра. Що йому, молодому, далекий, малознаний дядько. Коли там, на Січі, товариство, веселі грища, музики, змаги. А тут — порожній степ, болото, тісна куга-землянка. Оковита — в копанці, товариство — бурий степовий ведмідь, що живе в балці по той бік Волошки, музики — два жовтобрюхи, триаршинні змії, котрі пересвистуються щовечора край болота. Та ще безноса, з білим од пташиного посліду тім'ям, кам'яна баба на невисокій, що її ледве можна добачити, могилі по той бік болітця. Замість носа у баби дірка, і коли віє кримчак, звідти лине посвист. Баба темно-бура, посічена дощами, злизана вітрами — людська подоба, а може, кпин з неї. Сироватка хотів її перекинути й прикопати — пожалів. Отаке його товариство!
— Зате й не стоїть ніхто над головою. Немає ні осавула, ні хорунжого... Сам собі гетьман!
Сироватка помітив, що розмовляє вголос, замовк. Він часто розмовляв сам із собою. А ще — зі степом, із зорями, з жовтобрюхами. Навіть із сіроманцями. Він не боявся їх. Сіроманці та рисі часто приходили до куги, але не чіпали нічого. Й він не чіпав їх. Мабуть, вони відчували його безбоязність і силу й жодного разу не посягнули на козаче життя. Влітку вони зникали назовсім, взимку навідувалися часто. Вийде ранком Сироватка із землянки, а сніг довкола помережаний вовчими лапами, і погаслі головешки люто розгребані. Майне понад болотом сіра тінь. Сироватка закладе у рота кілечком пальця, різоне свистом по осоках і очеретах... А наступної ночі спалить півжмені пороху й порозвішує вузлики по бур'янах довкола бурдюга. Кілька днів, доки порох не вивітриться, сіроманці обходять бурдюг стороною. Сироватка не боявся навіть того, що сидить у болоті. Це — Сироватчине болото, то, виходило, й дідько — його. Нечистий звик до Сироватки, а Сироватка до того, що той сидить у його болоті. Мокій ніколи його не бачив, але знав — він маленький, худенький, з гостренькою мордою й хитренькими очицями. Не злими, а таки хитренькими. Це не з тих чортиськ, з бугая завбільшки, з іклами и копитищами, що сидять у кручіях, в опарях, з яких і взимку димить пара, по плавнях та на лиманах. Серед чортів, як і серед худобини, є різні: той — громак, той — салотряс, а є й уземки-шевляги та патики. Правда, кілька разів і Сироватчин болотяний учиняв над ним жарти, якось поповодив у степу на одному місці, іншим припадком украв човна, але на більше не важився, бо Сироватка знав такі замовлення, що, вдайся до них, самого дідька покорчило б. Але він до страшних заклять не вдавався про всяк випадок — краще жити в мирі навіть і з рогатим. Справжню дружбу Мокій водить з мишкою. Щоправда, це не така мишка, які бігають у хаті. З вигляду вона, як ласка. Чорна смужка на спині, довга, вузька мордочка. Створіння чисте, делікатне й розумне. Вона поглядає на нього, неначе щось знає. А й знає. Він кладе їй крихти, сипле пшінце. Навіть у найлютіший голод. Уділяє від своїх припасів усім, кому може. І синицям, і мишці, й посмітюсі. Сироватка не любить тільки людей. Не те що не любить, а не довіряє їм. За вік так і не навчився розпізнавати, чого од кого можна сподіватися. Зобиджали вони його увесь вік: і в панському селі Драбинівці, і на рибальських гардах, і скрізь, куди тільки закидала доля. Найчастіше зобиджали багаті, а бідні не заступалися. Може,, що самі слабосилі? Й несе він на людей оскаргу, й не кортить йому бачити їх, впускати будь-кого у власну душу. А хочеться доторкнутися душею до неба, до звізд. До оцього куща лозового. До в'язовника, на якому двоє гніздечок. Як стане Мокієві геть сумно, як скруха зіжмакає серце, наче порожній капшук, прихилиться він до куща, і той пригорне його. Сього ніхто не побачить і через те не позаздрить.